Трагічні події суботи 18 квітня в Києві, коли озброєний чоловік із явними ознаками психічного розладу захопив заручників у супермаркеті та вбив сімох людей, сколихнули суспільство та змусили владу повернутися до дискусії, яка взагалі-то триває в Україні не одне десятиліття — легалізація зброї для цивільних. Теракт, що тривав впродовж кількох годин і завершився ліквідацією нападника після провалу всіх спроб переговорів, став тригером для нових гучних заяв. Голова МВС Ігор Клименко заявив, що «люди мають отримати право на збройний самозахист», а окремі народні депутати та громадські діячі почали вимагати термінового ухвалення закону про цивільну зброю.
Водночас ця трагедія — нападник використовував офіційно зареєстрований мисливський карабін! — змушує замислитися: чи справді розширення доступу громадян до зброї є панацеєю? Чи, можливо, це шлях до ще більшої ескалації насильства в суспільстві, яке п'ятий рік живе в умовах повномасштабної війни? Саме тому питання легалізації вогнепальної зброї для цивільних, зокрема короткоствольної — пістолетів та револьверів для самозахисту — потребує не гасел на емоціях після трагедії, а дуже виваженого аналізу з урахуванням українських реалій та міжнародного досвіду. Видання UA.News разом із експертами докладно розбиралося в питанні.
Правовий «лабіринт» зброї в Україні
Перш ніж говорити про «легалізацію» як таку, треба чітко зрозуміти, що сьогодні дозволено, а що заборонено. В Україні досі немає єдиного профільного закону, який комплексно регулював би обіг цивільної вогнепальної зброї. Натомість чинна система базується на підзаконних актах, головним з яких залишається наказ МВС № 622 від 1998 року — документ, якому майже 30 років і який абсолютно не відповідає сучасним стандартам і викликам безпеки.
Втім, громадяни, які досягли 21 року, пройшли медичне обстеження, включаючи наркологічний та психіатричний огляд, не мають судимостей і отримали відповідний дозвіл у Нацполіції, можуть придбати мисливську гладкоствольну і нарізну зброю, а також «травмати» — пістолети і револьвери. Передбачені суворі вимоги до зберігання: наявність металевого сейфа, який регулярно перевіряється дільничним.
Водночас існує чітке табу на низку категорій зброї, які звичайний громадянин не зможе придбати легально за жодних обставин. Це насамперед короткоствольна нарізна вогнепальна зброя — тобто класичні бойові пістолети та револьвери. Саме вони є основним предметом дискусії про легалізацію. Також заборонена будь-яка автоматична зброя, зброя з глушниками, пристрої для безшумної стрільби та боєприпаси з кулями підвищеної пробивної дії, тощо.
Окремий і надзвичайно важливий аспект — проблема самооборони в українському законодавстві та судовій практиці. Стаття 36 Кримінального кодексу визнає право на необхідну оборону, але тут є ключове словосполучення, яке зламало життя тисячам людей: «перевищення меж необхідної оборони». На практиці часто буває так, що особа, яка захищала власне життя чи життя близьких, сама опиняється на лаві підсудних. Тому будь-яка лібералізація збройного законодавства має супроводжуватися паралельним переглядом норм про необхідну оборону в бік розширення прав громадян на самозахист.
Вільне володіння зброєю для українців: аргументи «за» і «проти»
Легалізація короткоствольної вогнепальної зброї для цивільних має як палких прихильників, так і переконаних противників. Ключова проблема в тому, що єдиної «правильної» думки тут немає і бути не може, адже ситуація занадто складна і суспільно важлива. Почнемо з аргументів на користь легалізації.
Перший і найочевидніший — це фундаментальне право людини на самозахист. Стаття 27 Конституції України гарантує кожному невід'ємне право на життя та право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань. Сподіватися виключно на поліцію дуже наївно: громадяни мають бути спроможними захистити себе самостійно до прибуття правоохоронців.
Другий аргумент апелює до самого поняття свободи в демократичному суспільстві. Право на володіння зброєю можна розглядати як одне з базових прав вільної людини, запобіжник проти свавілля держави та гарантія спроможності громадянина протистояти загрозам. Так, генерал ЗСУ Олексій Павлюк, коментуючи київський теракт, зазначив, що «якби у когось із перехожих був пістолет, жертв було б набагато менше».
Третій аргумент пов'язаний із величезним чорним ринком зброї в Україні. За різними оцінками, на руках у населення перебувають мільйони (!) нелегальних «стволів». Точна цифра невідома, та дивно було б очікувати чогось іншого, враховуючи, що війна в державі загалом триває вже 12 років. Злочинець або терорист у будь-якому разі матиме зброю, а от звичайний громадянин залишається беззахисним. Легалізація могла б вивести частину цього «арсеналу» в законне поле, зменшити попит на нелегальному ринку та забезпечити контроль над власниками.
Четвертий аргумент — в цілому успішний міжнародний досвід. Прихильники легалізації часто посилаються на приклади США, Чехії, Швейцарії або країн Балтії. У Чехії громадяни мають право на придбання короткоствольної зброї для самозахисту за умови проходження суворих перевірок. При цьому рівень злочинності із застосуванням зброї є одним із найнижчих у Європі. У Литві після легалізації короткостволу ситуація схожа. Натомість приклад США, де право на зброю закріплене конституційно, є неоднозначним кейсом, який демонструє як позитивні, так і негативні наслідки масового озброєння населення. З одного боку, це дієвий механізм стримування злочинності, з іншого — в Америці трапляються регулярні випадки масової стрілянини.
Тепер розглянемо аргументи проти легалізації. Головний контраргумент випливає з психологічного стану українського суспільства на п'ятому році повномасштабної війни. За оцінками ВООЗ, до 10 мільйонів (!) українців страждають від ПТСР, і це дані тільки на кінець 2022 року! Ледь не половина громадян має ті чи інші проблеми з психічним здоров'ям, спричинені постійним стресом, втратами, обстрілами та загальною відверто нездоровою атмосферою в державі. У такому суспільстві масове поширення вогнепальної зброї може призвести до катастрофічних наслідків: сплеску побутових конфліктів із летальними наслідками, зростання кількості самогубств, тощо.
Другий аргумент стосується корупційних ризиків та неефективності державного контролю. Українська дозвільна система вже зараз стикається з проблемами масової фальсифікації медичних довідок, корупції при видачі дозволів та недостатньої перевірки кандидатів на володіння зброєю. Недавній теракт це чудово довів: київський нападник мав офіційний дозвіл на зброю попри абсолютно явну психічну нестабільність. Чи готові ми масштабувати цю недосконалу систему на сотні тисяч нових власників короткостволу? Чи не перетвориться легалізація на чергову корупційну годівницю? Питання риторичні.
Третій аргумент — це ризик подальшої ескалації насильства. Наявність зброї у цивільних далеко не завжди не гарантує безпеку, але може спровокувати злочинця на більш агресивні дії, знаючи, що жертва потенційно озброєна. Врешті, далеко не кожний, навіть маючи при собі пістолет, психологічно здатний вистрілити в нападника чи тим паче вбити його. Тоді як потенційний терорист точно на це готовий. А зброя, яка зберігається вдома, може бути викрадена грабіжником, може стати предметом сімейних конфліктів або бути використаною дітьми через недбалість дорослих.
Міжнародний досвід та українські реалії
Міжнародний досвід демонструє, що універсального рецепту не існує: кожна країна обирає власну модель регулювання обігу зброї, яка відповідає її традиціям, культурним особливостям та психологічному стану суспільства. Тут можна виокремити три основні моделі.
Перша — американська ліберальна модель, де право на володіння зброєю є конституційним, а процедура придбання дуже спрощена, хоча й різниться від штату до штату. Водночас ця модель супроводжується регулярними випадками масових розстрілів у школах, ТРЦ та інших громадських місцях, що викликає запеклі дебати про доцільність такого ліберального підходу.
Друга — європейська регульована модель, яка поєднує визнання права на зброю із суворими вимогами до власників та жорстким контролем з боку держави. В цілому це найбільш оптимальний для України кейс: не тотальна заборона, як зараз, але й не «купуй що хочеш хто завгодно», як в Америці.
Третя — чітка обмежувальна модель, притаманна, наприклад, Великій Британії або Японії, де цивільне володіння зброєю суттєво обмежене, а на короткоствол накладена сувора заборона. Це, однак, не усуває повністю проблему збройного насильства, оскільки кримінальні елементи або терористи все одно легко знаходять способи отримати зброю нелегально.
Законопроєкт № 5708, який перебуває на розгляді у Верховній Раді з 2021-го та до якого подані сотні поправок, пропонує створити комплексну систему регулювання обігу цивільної зброї, включаючи Єдиний реєстр зброї, уніфіковані правила зберігання, носіння та застосування, а також чітку категоризацію видів зброї. Станом на зараз цей документ досі не ухвалений, хоча після теракту 18 квітня, можливо, цей процес прискориться. Втім, навіть найдосконаліший закон не працюватиме без реальної реформи дозвільної системи, розширення права на самозахист, боротьби з корупцією та створення дієвого механізму виявлення осіб, яким зброя не може бути довірена за жодних обставин.
Думки експертів
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов впевнений: питання легалізації зброї громадського призначення — це не той випадок, коли існують прості рішення складних проблем. Треба мати на увазі, що є багато країн, де громадяни мають право на короткоствол (ті ж США), але це не виключає таких випадків мас-шутінгів, як останній в Луїзіані, де нещодавно було вбито восьмеро дітей.
«Треба не забувати, що суспільство сьогодні переповнене злобою та агресією, а рано чи пізно ще повернуться з фронту люди з ПТСР. Це той випадок, коли повинна працювати психіатрична допомога. Та на жаль, реформи Супрун фактично знищили цей напрям охорони здоров'я. Тож у нас на вулицях буде дуже багато людей з психічними вадами. Але вбивати можуть не тільки за допомогою вогнепальної зброї, а й за допомогою холодної зброї чи будь-яких інших засобів. Тож про це треба в першу чергу думати тим, хто займається політичними технологіями, інформаційними операціями, розхитуючи гойдалки від зради до перемоги та постійно шукаючи ворогів. Треба мати на увазі, що рано чи пізно ця ненависть до противника перекинеться і в суспільство.
Також треба зазначити, що поліцейська система в Україні, на жаль, не працює. Дві піарниці-реформаторки з Грузії, які продали нам муляжі американської поліції, давно поїхали, а «цирк» залишився. І, на жаль, ми побачили, що наші поліціянти — вони як песики-фокстер'єри: метушливі, але толку з них нуль. В ситуації, коли була потрібна їхня допомога, вони просто накивали п'ятами. Тож треба змінювати саму поліцейську систему, щоб головний центр охорони громадського порядку зосереджувався на місцях. Потрібна, як в багатьох країнах, місцева поліція, яку утримують за рахунок податків громадян, котрі можуть спитати з поліцейських чинів за стан громадського порядку. І повинен бути, безумовно, центральний апарат спецпідрозділу, який спеціалізується на особливо складних випадках, на кшталт того ж «Корду», — зазначає Золотарьов.
Експерт також нагадує: громадянин, який влаштував теракт у Києві, при цьому скористався легальною зброєю. Саме тому ставити питання треба в тому ключі, щоб процедура ліцензії отримання зброї мала не формальний характер, коли за гроші купується дозвіл, а людей дійсно обстежували, дивилися, який в них «послужний список», який в них бекграунд, чи немає кримінальних правопорушень — все це слід робити перед тим, як давати право на зброю.
«Вважаю, що громадяни мають право на збройний самозахист, тому це питання повинно бути вирішене. Але воно не є панацеєю в цій ситуації. Ну чи будете ви ходити з пістолетом Glock, який важить майже кілограм, в супермаркеті? А ця зброя ще й повинна бути незаряджена. А щоб в такій екстремальній ситуації вихопити зброю, зарядити її і навести на противника — це треба багато годин тренувань, на які більшість громадян навряд чи підуть. Саме тому громадян треба в першу чергу не тільки вчити правилам поводження зі зброєю, але вони повинні мати навички тактичної медицини, навички дій в екстремальних ситуаціях, щоб не перетворитися на живі мішені, як це сталося на Деміївській у Києві. Треба змінювати систему. Тому що ця система, яка нам залишилася в спадок після реформ пана Авакова і всіх інших — вона не витримує жодної критики», — резюмував Андрій Золотарьов.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік вважає, що питання легалізації зброї для самозахисту населення надзвичайно складне. Воно розколює наше суспільство. Але треба розуміти, що в Україні станом на зараз зброя вже легальна. І, на жаль, розстріл у Києві в суботу відбувся саме з легальної зброї, яку органи МВС належним чином не проконтролювали, зазначає експерт.
«В Україні сьогодні вже дозволена легальна вогнепальна зброя: і нарізна, і гладкоствольна, мисливська. Тобто дозволені рушниці, перероблені автомати, але не дозволений легальний короткоствол, легальні пістолети. Що це означає? На практиці будь-яка особа, яка є повнолітня, дієздатна, не є засудженим злочинцем, сьогодні може піти в абсолютно легальний магазин в Україні і купити, наприклад, автомат Калашникова, який буде називатися трішки по-іншому і не стрілятиме чергами. Чи може купити італійські гвинтівки «Бенеллі», чи турецький помповик, чи ось цю американську рушницю, яку використовував злочинець для вбивства людей у Києві. Тобто людина отримує дозвіл в органах внутрішніх справ, потім купує зброю, потім цю зброю реєструє і на певних умовах, з наявністю сейфа, регулярним обстеженням дільничного, цією зброєю людина може користуватися — нібито для полювання.
Зараз про що говорить поліція, міністр внутрішніх справ? Про те, щоб дозволити людям купувати і пістолети. Чому пістолети? Тому що пістолети можна носити легше. Коли ти носиш гвинтівку — це одразу видно, важко носити її з собою щодня. Пістолети можна носити постійно, вони коштують дешевше. А головне: пістолети можна носити приховано. Я категоричний противник цього. Зброю треба носити неприховано, в кобурі, щоб усі бачили, що ця людина озброєна», — каже Руслан Бортнік.
Також політолог вважає, що Україні потрібно посилити систему контролю за купівлею зброї, за видачею медичних довідок, за збереженням і утриманням цієї зброї — щоб були відповідні сейфи, недоступні для інших людей чи для дітей, а вже потім потрібно вести питання про повну легалізацію, в тому числі і пістолетів.
«Разом з тим треба розуміти, що сьогодні в Україні мільйони одиниць нелегальної зброї, яка дуже дешево продається на чорному ринку. І сьогодні не тільки злочинці, але й просто люди з війни, волонтерський рух, їхнє оточення — всі ці люди часто озброєні нелегальною зброєю. Зброї немає лише у законослухняних громадян. Тому легалізувати потрібно, але передусім через жорсткий контроль. Тому що в випадку з цим терористом, про якого ми говоримо, йому не мали права взагалі продавати зброю. Люди, які вчиняли раніше злочин, не повинні мати право на зброю. А в нього, після тих його бійок в супермаркеті, мала бути вилучена зброя, мало бути проведене розслідування, до нього мав прийти дільничний, перевірити стан збереження цієї зброї, тощо. І ця зброя мала бути вилучена. Але зараз ця система не працює. Перевірок абсолютно немає. І до зброї, відповідно, часто мають часто доступ люди зі злочинними наклонностями або ті, хто психічно не є здоровими. І з цим треба боротися», — каже експерт.
В майбутньому, на думку Бортніка, можливі лише два баланси. Це або ситуація, при якій зброї немає ні в кого — але це неможливо. Або такий баланс, при якому зброя може бути у кожного, але держава має жорстко контролювати порядок її застосування, порядок збереження, відповідне навчання цих людей, їхній правовий і психічний стан.
«І тоді в нас правопорядку на вулицях буде більше. Так, звичайно, будь-яка легалізація зброї на початку може тягнути більшу кількість випадків її застосування. Але з часом, як показує світова практика, застосування зброї знизиться», — резюмував Руслан Бортнік.
Підбиваючи підсумки, трагедія 18 квітня стала черговим болісним нагадуванням про те, що питання безпеки громадян не терпить зволікань. Але відповідь на цей виклик має бути не імпульсивною та емоційною реакцією, а виваженим рішенням, яке враховує як уроки міжнародного досвіду, так і унікальні особливості української ситуації. Ідеального рішення тут не існує, але точно існує відповідальний підхід: той, що ставить на перше місце не абстрактне «право на зброю», а реальне право кожного українця на життя та безпеку.
