Право на захист адвоката. Кейс Борзих против ZN
Позов адвоката Дмитра Борзих до видання ZN.UA та журналістки Інни Ведернікової викликав помітний резонанс у медійній спільноті. Інститут масової інформації заявив, що вбачає у справі ознаки SLAPP — стратегічного судового позову, який може використовуватися для тиску на журналістів та обмеження суспільної дискусії.
Однак між поняттями «позов проти журналіста» та «SLAPP» існує принципова різниця. Сам факт звернення людини до суду через інформацію, яку вона вважає недостовірною або такою, що порушує її честь, гідність, ділову репутацію чи право на ім’я, ще не робить процес формою тиску на медіа.
У демократичній державі свобода слова є фундаментальним правом, але таким самим правом залишається можливість людини вимагати судового захисту, якщо вона переконана, що межі цієї свободи були порушені.
Саме тому у справі Борзих проти ZN.UA важливо відійти від гучних ярликів і поставити головне питання: чи були конкретні твердження журналістів законними, достатньо обґрунтованими та чи не порушили вони особисті немайнові права позивача.
Що саме оскаржує Дмитро Борзих
Позов стосується, зокрема, матеріалу ZN.UA «Справа адвокатів-хакерів. Як НАБУ виявило паразитів», опублікованого у квітні 2025 року, та низки наступних публікацій.
Серед претензій позивача — поширення інформації, яку він вважає недостовірною, а також використання його імені як підозрюваного до набрання законної сили обвинувальним вироком.
Цей аспект особливо важливий, адже українське законодавство встановлює окремі правила щодо оприлюднення імені людини, яка має статус підозрюваної або обвинуваченої.
При цьому в публічному описі вимог Борзих значна частина заявленої суми пов’язана із судовими витратами та витратами на правову допомогу. Це також має значення для дискусії щодо SLAPP, адже одним із типових індикаторів таких позовів є свідомо надмірні чи непропорційні фінансові вимоги, покликані виснажити відповідача.
Тому автоматично називати будь-яку справу проти редакції SLAPP лише тому, що відповідачем виступає медіа, було б надто широким трактуванням цього поняття.
Що таке SLAPP насправді
SLAPP — це не будь-який позов проти журналіста.
Рада Європи розглядає такими справами судові процеси, які використовуються передусім як інструмент залякування, переслідування або виснаження людей, що беруть участь у суспільній дискусії. Серед можливих ознак — очевидна безпідставність претензій, непропорційні вимоги, значна нерівність ресурсів між сторонами, множинні процеси, затягування розгляду чи інші процесуальні зловживання.
Подібний підхід закладений і в європейському законодавстві: мета анти-SLAPP механізмів полягає у захисті журналістів та громадських активістів від зловживального судочинства, а не від будь-якого звернення до суду.
Інакше виникла б парадоксальна ситуація, за якої свобода преси фактично перетворилася б на судовий імунітет для будь-якої публікації.
Такого стандарту немає ані в українському, ані в європейському праві.
ЄСПЛ: репутація теж є правом
Практика Європейського суду з прав людини показує, що свобода слова не є абсолютною.
Стаття 10 Європейської конвенції гарантує свободу вираження поглядів, але допускає встановлені законом обмеження, зокрема для захисту репутації та прав інших людей. Водночас ЄСПЛ визнає, що за певних обставин репутація людини є частиною її права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Європейський підхід тому базується не на формулі «журналіст завжди має рацію», а на пошуку балансу. Суди повинні оцінювати суспільний інтерес публікації, статус особи, характер звинувачень, їхню фактичну основу, добросовісність журналіста та наслідки поширеної інформації.
Показовою є справа Pfeifer v. Austria, у якій ЄСПЛ наголосив, що навіть у межах суспільно важливої дискусії репутація людини залишається частиною її особистої ідентичності та заслуговує на захист.
Отже, звернення до суду для захисту репутації не суперечить європейській моделі свободи слова. Навпаки, саме суд і повинен визначити, де проходить межа між правом журналіста інформувати суспільство та правом людини не ставати об’єктом неправдивих чи передчасних звинувачень.
Українські суди вже розглядали подібний спір із ZN.UA
У справі Дмитра Борзих важливим є також питання права на ім’я.
Частина четверта статті 296 Цивільного кодексу України передбачає окремі обмеження щодо використання імені фізичної особи, яка має статус підозрюваної або обвинуваченої.
Особливо показовою в цьому контексті є практика Верховного Суду.
У 2025 році Верховний Суд розглянув іншу справу, відповідачем у якій також було ТОВ «ЗН УА». Видання посилалося на суспільний інтерес та публічний статус особи, ім’я якої було зазначене у матеріалі.
Проте Верховний Суд дійшов висновку, що суспільний інтерес сам по собі не скасовує вимог статті 296 Цивільного кодексу щодо використання імені особи до обвинувального вироку.
Водночас суд обрав пропорційний спосіб захисту: не вимагав повного видалення публікації, а визначив належним заходом видалення імені позивача.
Тобто право журналістів розповідати про кримінальне провадження було збережено, але водночас суд захистив особисте немайнове право людини.
Це, звичайно, інша справа і вона не визначає наперед результат спору Борзих проти ZN.UA. Проте вона показує, що сама постановка питання про незаконність використання імені підозрюваного не є очевидно безпідставною.
Презумпція невинуватості не зникає після публікації
Ще одна важлива складова спору — презумпція невинуватості.
Кримінальний процесуальний кодекс прямо встановлює: особа вважається невинуватою, доки її вину не буде доведено в установленому законом порядку та підтверджено обвинувальним вироком суду.
Це має значення не лише для суддів і слідчих, а й для способу, у який інформація про кримінальні провадження подається суспільству. Існує принципова різниця між повідомленням «особі оголосили підозру» та формулюваннями, які фактично створюють у читача враження, що вина людини вже встановлена.
Особливу відповідальність у цьому контексті несуть правоохоронні органи. Закон про НАБУ, зокрема, передбачає дисциплінарну відповідальність працівника Бюро за публічне висловлювання, яке порушує презумпцію невинуватості.
Медіа, що посилається на власні джерела у правоохоронних органах, також має враховувати різницю між оперативною інформацією, версією слідства та встановленим судом фактом.
У цифрову епоху наслідки помилки можуть бути особливо тяжкими. Гучний матеріал залишається в пошуку роками, тоді як закриття провадження, виправдувальний вирок або спростування часто отримують значно менше охоплення.
Для людини це може означати репутаційні наслідки задовго до того, як суд узагалі визначить її винуватість чи невинуватість.
Світова практика: судитися зі ЗМІ — нормально
Міжнародний досвід також демонструє, що позови проти великих медіа є звичною частиною демократичної правової системи.
Один із найвідоміших прикладів — справа Меланії Трамп проти Daily Mail. У 2017 році видавець погодився виплатити компенсацію та судові витрати після публікації тверджень про її модельну кар’єру, а також оприлюднив вибачення.
У 2024 році телеканал ABC News врегулював дифамаційний спір із Дональдом Трампом після некоректного формулювання ведучого Джорджа Стефанопулоса щодо результатів цивільної справи проти нього. За умовами домовленості ABC погодився виплатити значну суму та опублікувати заяву.
Ще масштабнішим став процес Dominion Voting Systems проти Fox News.
Після виборів президента США 2020 року в ефірі телеканалу поширювалися твердження про нібито маніпуляції системами голосування Dominion. Компанія подала позов про дифамацію, а у 2023 році сторони уклали мирову угоду на $787,5 млн.
Цей кейс особливо показовий: свобода преси не означає права безкарно поширювати неправдиві фактичні твердження.
Ще один приклад — австралійський актор Джеффрі Раш, який виграв дифамаційний спір проти видавця Daily Telegraph після матеріалів про нібито неналежну поведінку щодо колеги.
Водночас у Великій Британії закон захищає й самі медіа від дрібних і безпідставних претензій: позивач повинен довести, що публікація завдала або здатна завдати серйозної шкоди його репутації. Саме так і має працювати баланс.
Право журналіста на слово не скасовує права людини на суд
Свобода слова є однією з основ демократії. Без журналістських розслідувань, критики правоохоронних органів та висвітлення кримінальних проваджень неможливий повноцінний суспільний контроль.
Проте демократія працює у двох напрямках.
Людина, про яку пише медіа, не втрачає права на честь, репутацію, презумпцію невинуватості та судовий захист лише тому, що її ім’я потрапило до суспільно важливої публікації.
Встановлювати межу між цими правами має не редакція, не позивач і не медійна спільнота. Для цього існує суд.
Тому сам факт позову Дмитра Борзих до ZN.UA та Інни Ведернікової не може автоматично вважатися доказом тиску на журналістику. Для висновку про SLAPP потрібно встановити зловживання судовою процедурою та намір придушити суспільну дискусію.
Поки ж перед судом стоїть інше питання: чи були під час публікацій про Дмитра Борзих дотримані вимоги закону, принцип презумпції невинуватості та межі допустимого втручання в особисті немайнові права.
І відповідь на нього має бути дана не за допомогою ярликів, а після розгляду доказів та позицій обох сторін.
