Запланована на цей день зустріч у Лондоні, яка мала стати черговим кроком до обговорення миру в Україні, фактично зірвалася. Формально – вона «перенесена на інший час», бо ключові учасники (окрім української делегації) відмовилися від візиту. Фактично — зірвана, тому що сторони просто не змогли знайти компроміс довкола умов припинення вогню.
Україна наполягала на безумовному визнанні територіальної цілісності, Росія – на «реалістичних умовах» (тобто визнанні їхньої окупації частини українських земель), США пропонували свій мирний план, а Британія і Франція — власні посередницькі схеми у власних же інтересах. Але жоден із підходів так і не зрезонував з іншим. В результаті перемовини de facto провалилися, навіть не почавшись.
Чому так сталося? Справа не лише в геополітичних інтересах усіх гравців, а й у глибоких відмінностях у стилях дипломатії. Україна спілкується через емоції та вимоги справедливості, Росія — через силу та непохитність, США розглядає все навкруги як бізнес, а Британія підходить до кейсу з холодним цинічним розрахунком.
Ці підходи не просто різні — вони іноді взаємовиключають один одного. Яким же чином ведуть дипломатію різні сторони довкола російсько-української війни і як це впливає на кінцевий результат? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Українська «емоційна дипломатія»: сила слабкого, або мистецтво вимагати
Після 2022 року Україна виробила свій унікальний стиль ведення переговорів. Його можна назвати «емоційною дипломатією» або «дипломатією емоцій». Він не схожий ні на класичну європейську дипломатію, ні на американський прагматизм, ні на російську жорсткість.
Його суть — у постійному натиску на моральний обов’язок Заходу, у прямолінійності, що іноді межує з неввічливістю, і в перетворенні суто емоційної симпатії до України у конкретні профіти: фінансову підтримку та/або поставки зброї.
«Ви повинні нам допомогти, бо ми захищаємо ваші цінності!» — цей меседж став основним у виступах Володимира Зеленського та інших українських представників. Вони часто не просять — вони вимагають, іноді навіть з елементами публічного засоромлення.
Наприклад, взимку 2025 року Зеленський заявив:
«Якщо НАТО не готове прийняти нас, то дайте нам всі необхідні системи ППО, дайте нам всю зброю, щоб ми могли захистити себе самі».
І подібних висловів було дуже багато.
Втім, такий підхід чудово працював у перші роки війни, коли Захід відчував провину та співчуття. Українські дипломати майстерно використовували історії про жертв російських обстрілів, зруйновані міста та героїзм захисників із ЗСУ, щоб отримати більше підтримки.
Але з часом ефект почав згасати. Деякі європейські політики почали скаржитися на «надмірну агресивність» Києва, а частина суспільств Заходу – втомлюватися від війни.
Однак чи може Україна дозволити собі пом’якшити тон? Питання дискусійне. Можливо, її сила — саме в цій наполегливості.
«У громадян є певне уявлення, що таке дипломатія: люди уявляють собі таку куртуазну, дуже ввічливу розмову. Господи, ну я теж жорстко говорив із міністрами. Я теж колись отримав різку відповідь президента Байдена на одних переговорах. «Вишукана дипломатія» – це дипломатія, яка реалізує складні схеми для отримання потрібного результату. А не коли всі танцюють полонез довкола один одного і говорять складнопідрядними реченнями», — розповідав ексміністр МЗС Дмитро Кулеба в інтерв'ю нашому виданню.
Але поступово у вітчизняному дипломатичному стилі з’являються й інші елементи — наприклад, спроби більш структуровано аргументувати потреби, а не лише апелювати до емоцій, бо ті поступово перестають працювати.
Дипломатія США епохи Трампа: «мистецтво угоди» як основа політики
США завжди були майстрами жорсткої переговорної гри, але при Дональді Трампі їхній стиль досяг нового рівня — і поки що незрозуміло, плюс це чи мінус. Його книга «Мистецтво укладати угоди» стала, по суті, підручником для американської дипломатії сучасності.
«Переговори — це гра і боротьба. І якщо ти не готовий йти до кінця, ти вже програв», — писав Трамп.
Саме так він веде справи з Путіним, так він розмовляв із Кім Чен Ином, так він спілкується з Україною і навіть із союзниками по НАТО. Його метод — певне переосмислення «човникової дипломатії» Кіссінджера: створювати тиск на всіх, пропонувати і кнут, і пряник, грати на протиріччях і досягати максимальної вигоди тут і зараз.
Наприклад, під час переговорів із Північною Кореєю на першому терміні він одночасно і погрожував «вогнем і люттю», і запрошував Кіма на зустріч — просто щоб показати, що США можуть і знищити, і просити та домовитися. Такий самий підхід він пропонував і для України: «І Путін, і Зеленський повинні піти на поступки. Треба укласти угоду (знамените make a deal)».
Чи ефективний такий підхід? Поки що складно сказати і все залежить від конкретної ситуації: подекуди воно працює, а подекуди ні. Чим небезпечний такий стиль? Тим, що ігнорує довгострокові наслідки. Трамп сьогодні тисне на Україну, щоб вона поступилася територіями заради миру. Але чи буде міцним такий мир — велике питання.
Кремлівська школа переговорів: терпіння, груба сила і нескінченний тиск
Російська дипломатія — це окрема історія. Вона бере свій початок ще з радянської школи: від Молотова до Громико. Йдеться не просто про переговори, а про довгу, виважену гру на виснаження. Її основа — тотальна непохитність, навіть якщо це виглядає ірраціонально і межує з «твердолобістю».
Москва понад десятиліття (!) може повторювати одну й ту саму тезу, навіть коли весь світ її заперечує. Від «Крим завжди був російським» до «Україна це штучна держава»: риторика росіян не змінюється, навіть коли всі аргументи вичерпані.
Ключові інструменти Кремля — тривалий тиск і маніпуляція. Вони рідко йдуть на відкритий конфлікт у переговорах, натомість використовують тактику «кип’ятити воду поступово». Наприклад, спочатку вони можуть запропонувати якісь «мирні ініціативи», які на перший погляд звучать розумно, але приховано містять неприйнятні умови.
Якщо суперник по дипломатії відмовляється — Росія звинувачує його у небажанні конструктиву. Якщо ж навпаки, починає обговорювати ці пропозиції — Москва поступово додає нові вимоги, розтягуючи процес. Це класична історія, яку ми неодноразово бачили ще з 2014 року.
Ще одна риса — груба сила в м’якій обгортці. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров може дозволити собі відверто зневажливі висловлювання та навіть обсценну лексику, але водночас Росія ніколи формально не відмовляється від переговорів. Вона просто робить їх безрезультатними до тих пір, поки супротивник не здасться.
Британська дипломатія: холодний розрахунок і мистецтво непрямих дій
Британія — майстер стратегічної витримки з віковими традиціями імперських часів. Її стиль — це поєднання класичної європейської дипломатії з жорстким підходом в стилі realpolitik. Лондон рідко говорить ультиматумами, але завжди діє так, щоб максимально послабити суперника та зміцнити власні позиції.
На відміну від США, які за часів Трампа часто діють імпульсивно, британська дипломатія схожа на російську в тому плані, що це довготривала гра. Вони не визнають емоцій у зовнішній політиці.
Наприклад, коли Росія здійснила повномасштабне вторгнення, Лондон одним із перших почав постачати Україні летальну зброю (причому це почалося ще навіть до початку війни), але робив це без особливих гучних заяв. Британія просто системно підривала можливості Кремля.
Ще одна особливість Сполученого Королівства — мистецтво будувати альянси. Британія рідко діє наодинці та вміє об’єднувати країни навколо своїх інтересів. Саме вона, наприклад, активно просувала ідею створення «коаліції танків» для України, але дозволила Німеччині та США залишатися у центрі уваги. Подібних прикладів багато. Це класична британська тактика — бути архітектором подій, залишаючись при цьому в тіні.
Чому переговори заходять у глухий кут?
Різні країни, різні світи — різні правила гри. Проблема сучасних переговорів довкола України не лише в геополітичних інтересах усіх гравців, а й у тому, що кожна сторона говорить різними мовами дипломатії. На вищенаведених прикладах видно, наскільки по-різному можуть підходити до справ навіть прямі союзники. Що вже казати про суперників і ворогів.
Україна зачасту використовує емоційний тиск, апелюючи до моралі, цінностей та справедливості. Але для тої ж Росії такі аргументи просто не існують — вона працює у логіці сили та тиску. США, особливо при Трампі, бачать у переговорах бізнес-угоду, де можна постійно торгуватися задля миттєвої вигоди. А Британія діє за принципом «тихе завдання максимальної шкоди ворогу», не вдаючись до особливо гучних заяв.
Ці підходи не просто відрізняються — вони подекуди взаємно блокують один одного. Українська емоційність та небажання йти на поступки дратують Москву і Вашингтон, російська жорсткість та безпринципність відштовхує Захід, а американський бізнес-підхід не знаходить відгуку в Європі. І допоки всі не знайдуть спільного «коду» спілкування — переговори залишатимуться безрезультатними, і навряд чи ця ситуація зміниться, доки одна зі сторін не зламає іншу.
