25 травня 2026 року на Національному військовому меморіальному кладовищі відбулася церемонія, яка викликала неоднозначну реакцію як всередині країни, так і за її межами. З військовими почестями, під звуки оркестру та за участі вищих посадових осіб держави перепоховали прах одного з лідерів Організації українських націоналістів (ОУН) — Андрія Мельника.
Урочистість заходу та присутність всього керівництва України спровокувала серйозне дипломатичне охолодження з Ізраїлем та Польщею, адже йдеться про фігуру з дуже складною історичною спадщиною, в тому числі тісно пов’язаною зі співпрацею з нацистською Німеччиною.
Втім, окрім міжнародного резонансу, церемонія оголила й внутрішній парадокс. Для значної частини пересічних українців постать, яку ховають із такою помпою, залишається майже невідомою. Якщо про Степана Бандеру, Симона Петлюру чи Романа Шухевича чув практично кожен, то ім’я Андрія Мельника часто викликає лише асоціацію з сучасним дипломатом, представником України в ООН, а не з історичним діячем.
То хто ж такий Андрій Мельник і чим він відомий? Якою є його роль у боротьбі націоналістів ХХ сторіччя? Чому він співпрацював з Третім Рейхом і як став заклятим ворогом Бандери? Видання UA.News розбиралося в питанні.
Від агронома до полковника
Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова на Львівщині, яка тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Походив він із селянської родини. Закінчивши школу у Львові, вступив до Вищої рільничої школи у Відні. Саме в студентські роки почалося його занурення в національний рух. Це була епоха, коли українська інтелігенція активно шукала шляхи визволення з-під влади імперій, а молодіжні товариства стали кузнею кадрів для майбутньої революції. Зовсім юним Мельник долучається до «Просвіти» та спортивних організацій, що сповідували ідеї самостійності України.
Але справжнім бойовим хрещенням для нього стала Перша світова війна. Мельник тоді вступив в організацію Українських Січових Стрільців (УСС) — першого національного військового формування у складі австро-угорської армії. На фронті виявив командирські здібності, швидко пройшов шлях від рядового до офіцера, дослужившись до звання полковника.
Військовий талант Мельника повною мірою розкрився в добу революції 1917-1921 років. Майбутній лідер націоналістів став начальником штабу корпусу Січових Стрільців — елітної частини армії УНР під командуванням Євгена Коновальця. Саме там, у вирі придушення більшовицького повстання на заводі «Арсенал» та оборони Києва від військ Муравйова, загартувалася дружба та політичний союз Мельника з Коновальцем. Поразка визвольних змагань змусила його податися в еміграцію, але від політичної боротьби він не відійшов.
Права рука Коновальця та народження ОУН
Осівши у Чехословаччині, Мельник став одним із найближчих помічників Коновальця. Вони вдвох стояли біля витоків створення у 1929 році ОУН. Мельник опікувався організаційними питаннями, розвідкою та зв’язками з європейськими колами, залишаючись у тіні свого харизматичного лідера. Все змінилося 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі (Нідерланди) агент НКВС Павло Судоплатов ліквідував Євгена Коновальця, заклавши вибухівку в коробку цукерок.
Перед ОУН постало питання про спадкоємця. Коновалець залишив усний заповіт, у якому прямо називав Мельника своїм наступником. Саме це рішення запустило глибокий конфлікт в націоналістичній спільноті. Молоде та радикальне крило ОУН, яке діяло в підпіллі на Західній Україні — зокрема, Степан Бандера — вважало Мельника занадто обережним «кабінетним» діячем, далеким від реалій протистояння з польською окупаційною владою. Їм здавалося, що в тодішніх умовах потрібна не дипломатія, а рішучі (в тому числі терористичні) акції «прямої дії». Так у 1940 році ОУН остаточно розкололася на дві ворогуючі фракції: ОУН(м) під проводом Мельника та ОУН(б) під проводом Бандери.
Робота з нацистами: від співпраці до стін концтабору
Друга світова стала моментом істини для всіх українських націоналістів. Історичний контекст того часу був безжальним: малі політичні групи та нації, затиснуті між гітлерівським Рейхом та сталінським СРСР, мусили шукати свій шанс та робити вибір. Ставка нацистів на расову перебудову європейського простору здавалася багатьом вікном можливостей, і цю хибну ілюзію поділяли політики по всій Європі.
Мельник, як і його опоненти з бандерівського крила, намагався використати німецьку військову машину. Очолювана ним ОУН(м) зробила ставку на легальну дипломатичну співпрацю з німцями. Мельник вів переговори в Берліні, намагаючись переконати німецьке командування у вигідності союзу з українцями проти Москви. На відміну від Бандери, який пішов на ризиковану гру, проголосивши Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року без дозволу німців, Мельник дотримувався субординації. Він вважав, що з Гітлером можна домовитися, щоб спільними зусиллями розбити більшовиків, а державність здобути поступово. Частина його прихильників увійшла до похідних груп, які вторглися в Україну слідом за Вермахтом.
Втім, цей розрахунок виявився фатальною помилкою. Гітлеру не потрібна була незалежна Україна в жодному вигляді: німецький диктатор в принципі не довіряв слов'янам та, м'яко кажучи, не любив їх, вважаючи «унтерменшами», тобто «недолюдьми». Коли німці зрозуміли, що націоналісти мріють про власну державність, а не про роль колоніальних адміністраторів, вони вдалися до репресій. Бандеру та його соратників кинули до концтабору. Мельника, попри всю лояльність та дипломатичність, спіткала та сама доля: в січні 1942-го його помістили під домашній арешт, а згодом, у 1944-му, відправили до сумнозвісного концтабору Заксенгаузен.
Щоправда, варто зазначити, що утримували його, як і Бандеру, у відносно привілейованому бункері для політичних в’язнів «Целленбау», де сиділи повалені прем’єри, опозиційні політики та офіцери з усієї Європи. Тобто потенційно «корисних» лідерів нацисти не вбивали, а як би тримали «про запас» на випадок — раптом ще згодяться? Та факт залишається фактом: співпраця з нацистами мала місце, і вона ж привела обох лідерів ОУН за колючий дріт концтабору. Спроба використати одного тоталітарного монстра проти іншого закінчилася передбачуваним крахом та програшем. Та це ще був не кінець історії.
Кривава ворожнеча: Мельник проти Бандери
Окремої згадки заслуговує внутрішня війна в ОУН, яка точилася паралельно з Другою світовою. Розкол на мельниківців та бандерівців не існував десь у вакуумі. Це була жорстока, кривава боротьба за владу, вплив та ідеологічне лідерство. Мельник вважав себе легітимним спадкоємцем Коновальця, для нього субординація, повага до ієрархії та організаційна дисципліна були майже священними. Бандера та його соратник Шухевич, молодші за Мельника майже на 20 років, спирались на молодіжне підпілля Галичини та вимагали тотальної перебудови організації і переходу до збройного повстання. Вони звинувачували Мельника в пасивності та нездатності до рішучих дій.
Словесні баталії швидко переросли у фізичне усунення конкурентів. Бандерівці розгорнули справжнє полювання на мельниківців. Вбивства відбувалися прямо на вулицях окупованих міст — у Житомирі, Вінниці, Києві. Ця буквально громадянська війна, в якій українські націоналісти масово знищували один одного замість того, щоб об’єднатися проти спільних ворогів, стала однією з найтемніших сторінок цього руху, історично послабивши його.
Варто визнати, що Мельник програв ту війну. Його ОУН(м) остаточно поступилася ініціативою бандерівцям, які зуміли створити Українську Повстанську Армію (УПА) та контролювали збройне націоналістичне підпілля аж до 1950-х років. Мельник в результаті лишився осторонь, що в майбутньому фатально позначилося на його місці в історичній пам’яті.
Повоєнне життя і смерть у вигнанні
Після звільнення з концтабору Мельник, як і Бандера, опинився в Західній Німеччині. Він більше не грав активної ролі в підпільній боротьбі на території України, де царювала УПА. Ворожнеча між мельниківцями та бандерівцями тліла ще десятиліття, розколюючи націоналістичний рух.
Андрій Мельник помер 1 листопада 1964 року в місті Клерво, у віці 73 років. Згідно з його заповітом, тіло поховали на цвинтарі в Люксембурзі, поряд із могилою вчителя та друга Євгена Коновальця. Там його прах знаходився понад 60 років аж до урочистого перенесення до Києва — попри останню волю.
Чому всі знають Бандеру, але майже ніхто не знає Мельника
Наприкінці тексту в читача може постати закономірне питання: якщо Андрій Мельник був дійсно важливою фігурою для націоналістичного руху — чому ж у масовому сприйнятті він майже невідомий, тоді як ім’я Бандери відоме всім? Відповідь здається очевидною: у внутрішньовидовій боротьбі мельниківці програли, що й залишило їх переважно в тіні історії. Врешті-решт, так само всі чудово знають, хто такі більшовики, знають їхніх лідерів (Ленін, Сталін, Троцький, тощо) — але майже ніхто, окрім істориків, уже й не згадає, що в комуністичній партії були й меньшовики на чолі з власними лідерами (Мартов, Аксельрод, Плеханов, тощо).
Та насправді відповідь на це питання куди складніша та цікавіша. В такому викривленні історичної пам'яті винна насамперед… Росія: як Радянський Союз, так і сучасна РФ.
У 1940-1950-х роках для КДБ головним ворогом було не розрізнене, ослаблене еміграційне крило Мельника, а розгалужена мережа ОУН(б) та УПА, яка вела збройну боротьбу в тилу Червоної армії. Саме слово «бандерівці» стало універсальним «брендом» для позначення всіх без виключення українських націоналістів. Радянська пропаганда не розбиралася в тонкощах розколу ОУН, їй потрібен був простий та персоналізований образ ворога.
Ним і став Степан Бандера. Врешті, саме Бандеру, а не Мельника, вбив у 1959-му в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський. Мельник же як політик, що програв внутрішню боротьбу за владу і не стояв за спиною повстанської армії, опинився в інформаційній тіні. Його не бачили безпосередньою загрозою, тому й не створювали навколо нього потужного пропагандистського міфу.
Згодом, уже в часи незалежності та особливо після 2014 року, Росія знову взяла на озброєння ще радянську риторику. Пропаганда почала масовано експлуатувати наратив про «бандерівців», закріплюючи в суспільстві уявлення про Бандеру як про єдину «ікону» націоналістичного руху. Про Мельника ж на російському телебаченні не згадував ніхто — цілком ймовірно, що сучасні пропагандисти навіть не знають, хто він такий.
Резюмуючи, історія Андрія Мельника нагадує, що націоналістичний рух ніколи не був монолітним: він складався з різних, часто ворогуючих між собою сил. Багато в чому саме ця зацикленість на пошуку внутрішніх ворогів і зіграла злий жарт з ОУН. Зрештою, свій історичний момент організація програла. Сьогодні ж історія Мельника може стати повчанням у широкому сенсі: в будь-якій політичній боротьбі перш за все потрібна внутрішня єдність. Без неї настають розбрат і ентропія, що зрештою призводить до перемоги інших сил, які нічим не кращі — вони просто більш організовані. Адже саме організація завжди перемагає хаос.
