Всі останні роки відправлення українських військових на навчання до країн НАТО було таким самим символом підтримки, як поставки систем ППО чи, до прикладу, «Леопардів». Британські інструктори та німецька техніка десь на полігоні під Краковом — все це стало невід'ємною частиною військового співробітництва.
І раптом 20 березня пролунала заява, яка звучить майже зухвало. Заступник начальника Головного управління доктрин і підготовки Генштабу ЗСУ Євген Межевікін сказав: Україна відмовляється від багатьох програм підготовки за кордоном. Причина — західні інструктори «відірвані від наших реалій та від поточних бойових дій».
Варто зазначити, що ці слова давно назрівали у військовому середовищі, хоча почути їх офіційно від Генштабу — геть інший рівень. Втім, йдеться абсолютно не про якийсь демарш чи спробу образити партнерів. Це прагматичне рішення армії, яка за понад чотири роки повномасштабної війни пройшла шлях, на який у мирний час витрачаються десятиліття. Навчання вдома в цьому контексті виглядає куди логічнішим за цілою низкою причин.
Які ж саме це причини і як слід розуміти заяву українського Генштабу? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
«Ми можемо навчити краще, ніж там»
Аргументація Генштабу — це набір фактів, із якими складно сперечатися. По-перше, йдеться про досвід. Сьогоднішня війна в Україні — це величезна щільність дронів, роботизовані системи, РЕБ і контрбатарейна боротьба за секунди, і разом із тим штурми міст-фортець і траншей, чого не бачили з часів Другої світової. В цій війні українські бійці пройшли те, що не проходив жоден інструктор НАТО.
«Ми вивчаємо всі помилки, все, що не можуть змінити на локаціях підготовки країни-партнери», — пояснює Межевікін. І додає ключове: якщо партнери не можуть адаптувати програму або просто не розуміють сучасних процесів, від такої підготовки ЗСУ відмовляються.
Йдеться не про якісь абстрактні речі. Наприклад, підготовка піхотинця: як діяти під постійним спостереженням дронів, працювати з FPV-камікадзе як з основним вогневим засобом, евакуювати пораненого під ударом КАБів... Усього цього в західних навчальних центрах просто не навчать, тому що там із цим (поки що) не стикалися.
По-друге, дійсно фактор економіки та логістики. Відправити бійців у Польщу чи Німеччину — це не просто купити квитки. Це оформлення купи документів, перетин кордону, адаптація, повернення. Весь цей час особовий склад випадає з бойового контуру. А коли війна ледь не щодня змінюється, втрачати тижні на переміщення — недозволена розкіш.
Тож публічна версія Генштабу виглядає логічною. Але в будь-якому подібному рішенні завжди є й інші, неофіційні причини.
Перша причина — безпека самих полігонів. Коли Київ відправляє бійців до Європи, один із головних аргументів — «туди не прилетить». Коли ж ми говоримо про перенесення підготовки в Україну, виникає питання: чи не почали партнери чогось боятися? Можливо, існують розвіддані, які свідчать, що ризик ескалації на території НАТО не такий гіпотетичний, як здавалося раніше? Чи, може, європейці просто втомилися пояснювати своїм виборцям, чому на їхній землі тренують військових країни, яка перебуває у стані війни з ядерною державою. Або ж — і це найімовірніше — вони дійшли висновку, що готувати українців дешевше, швидше й безпечніше саме в Україні, якщо створити там належні умови.
До речі, у Генштабі навели цікаву деталь: першою країною, яка запропонувала переносити підготовку в Україну, була Велика Британія. Тобто ініціатива спершу йшла навіть не від ЗСУ. І це знімає багато питань про те, чи не стоїть за рішенням Генштабу якесь політичне охолодження між Україною та її партнерами — ні, точно не стоїть. Скоріше, йдеться про суто технічні, прикладні питання.
Друга причина — це дисципліна. Проблема СЗЧ і дезертирства в ЗСУ сьогодні це одна з найболючіших тем. Коли військовослужбовець потрапляє на полігон за кордоном, він може досить просто його залишити. Щобільше: це може бути навіть легше, ніж в Україні, адже в Європі мільйони українців — друзі, родичі, знайомі бійця. Є транспортне сполучення, є країни, які не видають навіть за запитом, тощо. Офіційної статистики СЗЧ на навчаннях за кордоном в публічному просторі немає, однак ця проблема там явно не менша, ніж в Україні.
Підготовка за кордоном все одно залишиться
Важливо не перебільшувати: відмовляються ЗСУ не від усього. У Генштабі чітко дали зрозуміти, що є спеціальності, які досі можуть правильно готувати тільки на Заході. Насамперед — авіація. Підготовка пілотів на тих же літаках F-16 — це не те, що можна перенести в Україну найближчим часом. Занадто складна інфраструктура, високі вимоги до безпеки польотів та багато ноу-хау, які є тільки в західних навчальних центрах. Те саме стосується складних систем ППО — Patriot, SAMP/T, IRIS-T, тощо. Це техніка, яка потребує такого рівня підготовки, якого в Україні поки що не досягли.
А от піхота, артилерія, робота з БПЛА та РЕБ — це все те, що Україна цілком може робити сама, і робити краще, ніж партнери. Жоден полігон у Польщі чи Німеччині не дасть такого досвіду, шо й звичайний український інструктор, який півроку тому особисто виводив власну групу з-під удару КАБів або дронів РФ десь під Покровськом.
Якщо подивитися на ситуацію ширше, то рішення Генштабу — це не «прощання» з партнерами, а вихід на новий рівень відносин. Раніше ЗСУ їздили до них, бо не мали майже нічого. Тепер же є власна школа, власний досвід, власні інструктори, які можуть навчати навіть краще. Це набагато більш зрілий підхід, ніж було раніше.
Це також визнання того, що Україна за роки війни стала одним із найбільш досвідчених партнерів Заходу поза НАТО. І що іноді краще вчитися війні у самого себе — того, хто воює щодня, а не в того, у кого найкрасивіша форма та найновіша техніка.
Думки експертів
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов зазначає: підготовка військовослужбовців ЗСУ за кордоном певний час була одним з трендів. Це регулярно демонстрували в новинах: як готують наших бійців в закордонних навчальних центрах. Але зараз з'ясувалося, що фактично військових готували до війни, яка була колись, до війни минулого. А зараз війна змінилася.
«Зараз ми бачимо війну, де вирішальну роль грають безпілотні системи. І тут наші партнери майже безпорадні — в сенсі того, що в них нема того досвіду, який є в армії України або Росії. Тому масова підготовка бійців за кордоном зараз не має сенсу, враховуючи те, що підготувати піхотинця чудово можуть і наші інструктори. А це та частина війська, яка більше за всіх потребує мобілізаційного ресурсу. Саме там найбільші втрати, саме там необхідно постійно поповнювати бойові бригади. Але є такі чутливі системи, як ППО, РЕБ, фахівці по обслуговуванню техніки, тощо. Скоріше за все, їх продовжують готувати за кордоном, адже це штучні фахівці, які завжди будуть, саме враховуючи технічні особливості, наприклад, західних систем ППО. Таких спеціалістів треба готувати там, тож вони і надалі навчатимуться за кордоном.
Стосовно побоювань про те, чи не стали європейці якось вразливі до загрози прильотів по навчальним центрам. Ну, цього не було раніше, і навряд чи буде зараз. Не треба шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо коли її там нема. Не думаю, що щось може прилетіти просто зараз по полігону в Німеччині чи Британії. У європейців навряд чи є такий страх. Але є прагматизм нашого Генштабу, який чудово розуміє, що зараз немає сенсу готувати піхоту для бойових частин в тих країнах, які не мають реального досвіду сучасних бойових дій. А от, повторюся, операторів ППО, пілотів, технічних спеціалістів — їх, впевнений, і надалі готуватимуть саме за кордоном», — розповів Андрій Золотарьов.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік каже: заяви Генштабу точно не свідчать про якесь охолодження наших стосунків із партнерами. Тут можуть бути трохи інші підстави.
«Зверніть увагу, для чого свого часу запускалося тренування українських військовослужбовців за кордоном. Одну мету всі пам'ятають — для підвищення кваліфікації. Але питання до якості цього навчання за кордоном завжди існувало. Тому що іноземні інструктори — неважливо де, у Франції, Польщі чи Британії — не мають бойового досвіду. І їхня компетенція в сучасних війнах є і завжди була невисокою. Але все ж таки ми роками відправляли туди наших солдатів на навчання, тому що в наших навчальних центрах не вистачало місця. Ще раз: просто не вистачало місця. Думаю, що такою була реальна аргументація», — зазначив Бортнік.
За словами експерта, зараз відмова від цього пов'язана не лише з низькою компетенцією іноземних інструкторів — це якраз була постійна проблема, і цій проблемі дуже багато років. Вона пов'язана ще з кількома факторами.
«Передусім, можливо, це тому, що іноземні партнери оплачували такі тренування. І тому причиною, чому ми від цих тренувань відмовляємося, є припинення фінансування цих тренінгових центрів, розвиток достатньої інфраструктури власних навчальних центрів, або падіння рівня завантаженості цих навчальних центрів у зв'язку з проблемами з мобілізацією. Також, звичайно, компетентність українських інструкторів вже на порядок вища.
Були й інші серйозні проблеми під час навчань за кордоном: інформаційні, репутаційні виклики, як-то відносини з місцевими військовими, ситуації, при яких українські бійці за кордоном могли бути об'єктами якоїсь провокації, інформаційних атак, діяльності іноземних спецслужб і всього іншого. Тому тут комплекс факторів, в яких треба розбиратися. Серед іншого, до речі, явно є і намагання уникати інформаційних криз, пов'язаних із дезертирством тих військовослужбовців, які їхали на навчання за кордоном. Тому ці питання треба поставити нашим бійцям і також військовому керівництву. Я впевнений, що ми тоді почуємо багато цікавих відповідей», — резюмував Руслан Бортнік.
