7 листопада 2026 року Корпус вартових ісламської революції (КВІР) заявив, що Іран більше не дотримується добровільного обмеження дальності балістичних ракет у 2000 кілометрів. Речник КВІР Хоссейн Мохеббі оголосив про це після заяв іранського керівництва щодо відповіді на загрози без географічних обмежень.
Це рішення відкриває для Тегерана можливість офіційно розвивати далекобійні системи, які потенційно здатні досягати територій далеко за межами Близького Сходу. Однак залишається питання, наскільки нинішні технології та виробничі можливості Ірану дозволяють реалізувати такі плани.
Важливу роль у розвитку іранської ракетної програми відіграють Китай і Росія. Пекін протягом десятиліть постачав технології та компоненти, а Москва допомагала з інженерними розробками. Останні розслідування вказують на те, що ця співпраця продовжується і стосується дедалі складніших систем озброєння.
UA.News розповідає, якими ракетами володіє Іран, хто допомагав створювати його арсенал, наскільки далеко вони можуть летіти та чи становлять загрозу для України.
Що означає відмова Ірану від обмеження у 2000 кілометрів
Обмеження дальності іранських балістичних ракет було запроваджене за рішенням колишнього верховного лідера Ірану Алі Хаменеї. У 2017 році військове керівництво країни публічно підтвердило, що її ракети не повинні мати дальність понад 2000 кілометрів. При цьому йшлося про внутрішнє політичне рішення, а не про міжнародний договір, який забороняв би Ірану розробляти далекобійнішу зброю.
Такої дальності було достатньо, щоб уражати цілі в Ізраїлі, на американських військових базах Близького Сходу, у країнах Перської затоки та окремих районах Південно-Східної Європи. Зокрема, за оцінкою Associated Press, радіус у 2000 кілометрів охоплює частину території Греції та Балканського півострова.
Попередня політика Тегерана ґрунтувалася на тому, що наявного арсеналу достатньо для стримування регіональних противників. Тепер іранська влада фактично відмовляється від цієї концепції та залишає за собою можливість збільшувати географію потенційних ударів.
Під час пресконференції 7 листопада речника КВІР Хоссейна Мохеббі запитали, чи означає вказівка верховного лідера Моджтаби Хаменеї відповідати на загрози без географічних обмежень, що попередня межа більше не діє. Генерал підтвердив зміну політики, але не назвав нових моделей ракет або результатів їхніх випробувань.
Мохеббі також наголосив, що військові можливості необхідно демонструвати на практиці, а не лише оголошувати про них. Це важливе уточнення, оскільки створення ракети з більшою дальністю потребує не тільки політичного рішення, а й відповідних технологій, випробувань та виробничих потужностей.
У Стокгольмському міжнародному інституті дослідження проблем миру (SIPRI) раніше пояснювали, що іранські інженери вже тривалий час працюють над технологіями, які потенційно дозволяють подолати межу у 2000 кілометрів. Серед них — розробки сімейства «Хоррамшахр» і потужні ракетні двигуни, випробувані в межах космічної програми.
Таким чином, нинішнє рішення може стати політичним підґрунтям для подальшого розвитку вже наявних технологій, хоча конкретні масштаби цього процесу залишаються невідомими.
Якими балістичними ракетами володіє Іран
За оцінкою Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), Іран створив один із найбільших і найрізноманітніших ракетних арсеналів Близького Сходу. Він охоплює кілька поколінь озброєння з різними двигунами, системами наведення та бойовими завданнями.
Перші серійні балістичні ракети країни мали радянське походження. «Шахаб-1» і «Шахаб-2» розвивали сімейство Scud, технології якого Іран отримував через Північну Корею. Згодом на основі північнокорейської Nodong створили «Шахаб-3» із дальністю близько 1300 кілометрів. Її подальші модифікації «Емад» і «Гадр» здатні долати орієнтовно 1700 та 1950 кілометрів відповідно.
Окремим напрямом стало виробництво твердопаливних ракет. На відміну від старих рідиннопаливних систем, вони не потребують тривалої заправки безпосередньо перед запуском. Це дозволяє швидше готувати їх до застосування, спрощує транспортування та зменшує час перебування пускових установок на відкритих позиціях.
До таких систем належать «Фатех-110» із дальністю приблизно 200–300 кілометрів, «Фатех-313» — близько 500 кілометрів, «Зольфагар» — 700 кілометрів і «Дезфуль» — приблизно 1000 кілометрів. Більш сучасна «Хейбар Шекан», за заявленими характеристиками, може долати близько 1450 кілометрів.
Серед найдальнобійніших іранських балістичних ракет — двоступенева твердопаливна «Седжіль», якій приписують дальність близько 2000 кілометрів, і рідиннопаливна «Хоррамшахр».
Для останньої зазвичай називають показник у 2000 кілометрів, однак CSIS описує конфігурацію зі зменшеною бойовою частиною, для якої обговорювалася можливість польоту на відстань до 3000 кілометрів. Водночас достовірних даних про масове розгортання саме такої модифікації немає.
Крилаті ракети, «гіперзвук» і космічна програма: що відомо про нові технології
Крім балістичних ракет, Іран розвиває крилаті системи, які використовують двигун протягом значної частини польоту та можуть рухатися на відносно невеликій висоті. Це ускладнює їхнє виявлення й перехоплення, особливо якщо маршрут проходить поза зоною огляду наземних радарів.
Однією з таких розробок є наземна крилата ракета «Сумар», яку аналітики пов'язують із радянською Х-55. У довідці CSIS її потенційну дальність оцінюють у 2000–3000 кілометрів. Водночас експерти наголошують на суттєвій невизначеності щодо реальних характеристик двигуна, запасу пального та можливостей системи.
Іншу крилату ракету — «Ховейзе» — Іран представляв як озброєння з дальністю 1350 кілометрів. Її створення стало частиною ширшої програми розвитку власних крилатих систем, які можуть використовуватися для ударів по наземних цілях.
Окрему увагу привертають заяви Тегерана щодо гіперзвукової зброї. У 2023 році Іран представив ракету «Фаттах», назвавши її гіперзвуковою. Однак сама швидкість понад п'ять Махів не означає, що йдеться про принципово новий тип озброєння. Звичайні балістичні ракети також досягають таких швидкостей на окремих ділянках траєкторії.
Дослідник Фабіан Гінц із Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS) пояснював, що «Фаттах» радше оснащена маневровою бойовою частиною, ніж є повноцінним гіперзвуковим планерувальним апаратом. Це не виключає її небезпечності, але означає, що офіційні заяви потрібно відокремлювати від фактичних технічних характеристик.
Ще один напрям розвитку іранських технологій пов'язаний із космічною програмою. Створення потужних ракет-носіїв, систем керування та багатоступеневих двигунів потенційно може допомогти розробляти міжконтинентальні балістичні ракети.
Проте запуск супутника на орбіту й доставка бойової частини на інший континент потребують різних технологічних рішень. Для бойової ракети особливе значення мають точність наведення, надійність конструкції та здатність бойової частини витримувати повернення в атмосферу.
За оцінкою американської розвідки за 2026 рік, Іран міг би розробити боєздатну міжконтинентальну ракету до 2035 року, якщо ухвалить відповідне рішення. Водночас на темпи програми можуть впливати наслідки ударів по військових підприємствах і доступ до необхідних матеріалів та обладнання.
Як Китай допоміг створити ракетну промисловість Ірану
Ракетне співробітництво Ірану з Китаєм розпочалося задовго до нинішнього протистояння Тегерана зі США. У 1980-х роках іранська сторона закуповувала китайські протикорабельні ракети, а пізніше отримала комплекси М-7, відомі в Ірані як «Тондар-69».
Ці поставки стали частиною ширшої військово-технічної співпраці, яка поступово охопила не лише готове озброєння, а й виробничі технології та спеціалізоване обладнання.
За хронологією Iran Watch, китайські компанії були пов'язані з передачею знань та обладнання для іранського ракетного виробництва. Американська розвідка також повідомляла про китайські системи наведення, вимірювальні компоненти та промислове устаткування, яке могло використовуватися в таких програмах.
Особливе значення мала співпраця у сфері твердопаливних ракет. CSIS зазначає, що під час розробки «Фатех-110» могли використовуватися компоненти китайських підрядників.
Для Ірану доступ до іноземних технологій означав можливість не лише виготовляти окремі зразки озброєння, а й поступово створювати власну виробничу базу. Електроніка, спеціальні матеріали, двигуни та обладнання допомагали місцевим підприємствам освоювати технологічні процеси, без яких серійне виробництво ракет було б значно складнішим.
Співпраця з китайськими постачальниками не припинилася і в останні роки. У квітні 2025 року Міністерство фінансів США запровадило санкції проти мережі компаній та фізичних осіб в Ірані й Китаї, яких американська влада звинуватила в закупівлі компонентів ракетного палива для КВІР.
У листопаді того ж року відомство повідомило про сотні тонн хімічної продукції, придбаної через міжнародні посередницькі структури. Частина таких речовин має законне цивільне застосування, але водночас може використовуватися для виготовлення твердого ракетного палива.
Ці випадки демонструють одну з головних проблем міжнародних санкцій: для виробництва сучасних ракет потрібні компоненти й матеріали, які нерідко використовуються також у цивільній промисловості. Контроль за їхнім експортом ускладнюється розгалуженими мережами посередників і постачальників.
Яку роль відігравала Росія: від «Шахаб-3» до секретної програми C430L
Російський слід в іранській ракетній програмі простежується ще з 1990-х років. У розсекреченому звіті ЦРУ американська розвідка пов'язувала допомогу російських компаній із прискоренням розробки балістичної ракети «Шахаб-3».
Йшлося про передачу технологій, спеціальних матеріалів, виробничого обладнання та підготовку іранських фахівців. У 1998 році США запровадили санкції проти кількох російських організацій через їхню діяльність, пов'язану з ракетними програмами Тегерана.
Згодом співробітництво почало охоплювати складніші технологічні рішення. У вересні 2026 року Financial Times оприлюднила розслідування про секретний проєкт C430L, який, за документами журналістів, розпочався у 2023 році.
За даними видання, російські спеціалісти НВО машинобудування за координації «Рособоронекспорту» допомагали іранським інженерам розробляти прямоточний повітряно-реактивний двигун для надзвукових крилатих ракет.
На відміну від звичайних дозвукових крилатих систем, ракети з такими двигунами здатні тривалий час підтримувати швидкість, вищу за швидкість звуку. Це скорочує час, який залишається протиповітряній обороні для виявлення загрози, ухвалення рішення та перехоплення цілі.
Financial Times повідомляла, що російські інженери аналізували результати іранських випробувань, а контакти між сторонами продовжувалися у 2026 році. Водночас підтверджень того, що створена в межах C430L ракета вже прийнята на озброєння, немає.
Російська допомога може стосуватися не лише конструювання зброї, а й розвідувального забезпечення її застосування. У квітні Reuters повідомило про оцінку української розвідки, згідно з якою російські супутники спостерігали за військовими об'єктами на Близькому Сході перед іранськими атаками.
Чи можуть іранські ракети долетіти до України та інших країн Європи
Потенційна загроза для України залежить насамперед від того, які саме ракети Іран здатний застосувати, звідки їх запускатимуть і якою буде їхня фактична дальність.
Географічно окремі райони України можуть перебувати в межах досяжності іранських ракет із дальністю близько 2000 кілометрів за умови запуску з відповідних позицій на території Ірану. Для ураження віддалених цілей потрібні системи з більшим радіусом дії або інші стартові позиції. Однак сама відстань між країнами не дозволяє визначити, чи здатна конкретна ракета виконати таке бойове завдання.
Питання реальної далекобійності іранського озброєння особливо загострилося після подій березня 2026 року. Тоді американські та британські посадовці повідомляли про спробу ракетного удару по військовій базі Дієго-Гарсія в Індійському океані, розташованій приблизно за 4000 кілометрів від Ірану.
Тегеран заперечував причетність до інциденту, а його обставини залишаються спірними. Проте повідомлення про можливе застосування ракет на такій відстані привернули додаткову увагу до технологій, які Іран міг розробляти поза межами раніше оголошених обмежень.
Для європейської безпеки важливий також інший аспект — передача іранської зброї Росії. Москва вже використовує ударні безпілотники іранського походження та розвиває власне виробництво на основі отриманих технологій.
У санкційному рішенні Європейського Союзу також згадуються поставки іранських балістичних ракет Fath-360 до Росії. Це окрема загроза, не пов'язана безпосередньо з можливістю запускати ракети з території самого Ірану: передане Росії озброєння може використовуватися з інших стартових позицій.
Додаткову увагу до теми привернули повідомлення про можливі іранські удари по українських містах. На початку листопада 2026 року в соціальних мережах поширювали зображення нібито з іранського телебачення, на якому Київ, Львів, Одеса та польський Жешув були позначені як потенційні цілі.
Однак Центр протидії дезінформації РНБО встановив, що цей кадр був підробленим. Жодного офіційного підтвердження існування такого переліку цілей немає.
Водночас повідомлення про можливість прямого протистояння Ірану з Україною з'являлися й раніше. Наприкінці липня The New York Times із посиланням на іранських та західних посадовців повідомила, що Тегеран розглядав можливість ракетного удару по українському морському порту.
За даними видання, дипломатичні контакти допомогли знизити напруження, тому до реалізації такого сценарію справа не дійшла.
