Здавалося, що лютий 2022 року став точкою неповернення не лише для України, а й для всієї Східної Європи. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, а Білорусь надала свою територію для танкових колон та ракетних ударів, історія всіх попередніх стосунків з сусідами як би «обнулилася». Всі сусідні держави тоді опинилися перед вибором. І вони його зробили: Молдова, Румунія, Польща, Словаччина, Угорщина, Болгарія та Туреччина висловили повну підтримку суверенітету і незалежності України. Вони відчинили двері для мільйонів біженців, надали гуманітарну, фінансову, а згодом і військову допомогу. Здавалося, що старі чвари поховані, і настав час нової єдності.
Але — на жаль чи на щастя — ніхто і ніколи вже не повернеться у 2022 рік. З тих пір минуло понад чотири роки. Завзятість перших місяців давно вщухло, поступившись місцем жорсткій реальності міжнародної політики. Економічна конкуренція, історична пам’ять, внутрішньополітичні ігрища та різне бачення майбутнього між державами в нашому регіоні знову вийшли на перший план.
Якими ж є відносини Києва з сусідами навесні 2026 року? Хто досі розділяє спільні з Україною інтереси, а з ким ми сьогодні маємо виключно глуху стіну нерозуміння? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Польща: від єдності та братерства до власної гри
З початком вторгнення РФ Польща стала другим домом для понад мільйона українців і ледь не головним лобістом Києва в ЄС. Військова і фінансова допомога, гуманітарні коридори та політична підтримка зробили Варшаву головним адвокатом України. Здавалося, що складні історичні питання відійшли на другий план перед обличчям спільної загрози зі сходу.
Однак 2026 рік демонструє куди більш складну картину. Попри те, що Польща залишається стратегічним партнером (виділяючи, зокрема, сотні мільйонів євро на українську ППО та беручи участь у проєкті «стіна дронів»), старі проблеми нікуди не ділися. Положення біженців на польській території поступово погіршується. Економічна конкуренція та побоювання польського бізнесу гальмують інтеграцію України до ЄС. До того ж рівень підтримки України серед поляків відчутно впав через втому суспільства та російську дезінформацію.
Сьогодні двосторонні стосунки будуються не на емоціях, а на жорсткому прорахунку національних інтересів, де є місце як для співпраці, так і для конкуренції.
Угорщина: від «обнулення» до відкритого протистояння
У 2022 році Угорщина, давній україноскептик як мінімум з 2014 року, опинилася в дещо ізольованому становищі. Але тоді вона все ж не блокувала допомогу Україні прямо відверто. Окрім цього, Будапешт надав великі обсяги гуманітарної допомоги та прийняв у себе сотні тисяч біженців, про що не варто забувати.
Сьогодні ж, навесні 2026 року, відносини України та Угорщини остаточно перейшли у фазу гарячого конфлікту. Прем'єр Віктор Орбан фактично взяв у заручники європейську допомогу, блокуючи критично важливий кредит у 90 мільярдів євро. Причина — зупинка транзиту російської нафти нафтопроводом «Дружба». На тлі передвиборчої кампанії в Угорщині риторика Орбана і загальне протистояння лише загострюється. Детальніше про багаторічну історію конфлікту між Будапештом і Києвом можна дізнатися в окремому матеріалі UA.News.
Словаччина: тихий сателіт угорського курсу
Словаччина довгий час залишалася «тихою гаванню». Прем'єр країни Роберт Фіцо, попри всю свою скандальну риторику, не блокував вступ України до ЄС і навіть надавав гуманітарну допомогу. Окрім цього, Братислава прийняла немало біженців у 2022 році.
Однак станом на 2026 рік Фіцо повністю синхронізував свій курс по відношенню до України із Віктором Орбаном. Словаччина разом з Угорщиною заблокувала 20-й пакет санкцій ЄС проти Росії, ввела односторонню заборону на продаж Україні дизельного палива та припинила аварійні постачання електроенергії. Фіцо погрожує переглянути підтримку членства України в ЄС, якщо Київ не відновить транзит нафти. Така позиція явно продиктована не лише енергетичними інтересами, а й бажанням зберегти владу всередині країни, спираючись на євро- та україноскептичний електорат, а також на підтримку Будапешта.
Румунія: від недовіри до стратегічного партнерства
На відміну від вищеназваних країн, Румунія демонструє зворотну динаміку. Історично між Бухарестом та Києвом існувала певна недовіра, зокрема через питання нацменшин та морського шельфу (дуже давня проблема, яку остаточно вирішив міжнародний суд ще в 2009-му). Але війна все змінила. Румунія після 2022 року стала надійним партнером, і така ситуація зберігається дотепер.
У березні 2026 року президенти Володимир Зеленський та Нікушор Дан підписали в Бухаресті декларацію про встановлення стратегічного партнерства. Окрім політичної декларації, сторони домовилися про спільне виробництво оборонної продукції, зокрема дронів, на території Румунії, а також про співпрацю в енергетичному секторі. Сьогодні Румунія є одним із найнадійніших партнерів України, через якого йде значна частина експорту та військової допомоги.
«Історично існувала… недовіра між нашими країнами, але ця недовіра була усунута в момент, коли почалася війна у 2022 році, а сьогодні той момент, коли наші країни довірятимуть одна одній», — заявив президент Дан після недавньої зустрічі з Зеленським, і ця цитата сповна описує стан відносин між Києвом та Бухарестом навесні-2026.
Молдова: дружба, перевірена роками
Молдова — унікальний випадок у цьому списку. Незважаючи на власні колосальні проблеми (слабка держава, тиск з боку Росії, енергетична криза, придністровське питання, тощо), Кишинів залишається не просто добрим сусідом, а справжнім союзником. З 2022 року Молдова прийняла найбільшу після Чехії кількість біженців відносно власного населення, а уряд Майї Санду послідовно підтримує Україну.
Станом на 2026 рік відносини між країнами можна охарактеризувати як безпрецедентно теплі, дружні та конструктивні. Спільне головування в митній сфері, координація дій щодо євроінтеграції та взаємодопомога в енергетиці — норма україно-молдавського співробітництва. Кишинів чітко усвідомлює: безпека України — це безпека Молдови. Жодних серйозних конфліктів між країнами немає, і це той випадок, коли інтереси двох держав збігаються повністю.
Болгарія: тиха гавань Чорноморського регіону
Болгарія з 2022 року займає обережну, але при цьому стабільно проукраїнську позицію. Через порти Варни та Бургаса йшла значна частина гуманітарних вантажів, а Софія підтримувала санкційний тиск на Росію, попри традиційні симпатії доволі значної частини населення до Москви. Звичайно ж, болгарська держава також прийняла частину українських біженців.
У 2026 році Болгарія залишається важливим транспортним хабом та логістичним партнером. Політичні гойдалки всередині країни (такі гарно знайомі українцям в минулому речі, як часті вибори та урядові кризи) не впливають на загальний вектор Софії: Чорне море має бути зоною безпеки, а Київ повинен залишатися важливим партнером. Болгарські порти продовжують працювати для українського експорту, а військово-технічне співробітництво, хоча воно й не афішується, допомагає Україні. Болгарсько-українські відносини — це приклад здорового прагматизма у сусідстві, хоча й без гучних заяв про «спільні цінності» та «непорушну дружбу».
Туреччина: славні традиції візантійської політики
Туреччина у 2022 році підтримала територіальну цілісність і незалежність України, при цьому взявши на себе роль глобального посередника. Зернова угода, обміни полоненими, організація переговорного процесу і разом з тим поставки «Байрактарів» на початку війни — Анкара продемонструвала унікальну здатність говорити з усіма сторонами одночасно.
Станом на 2026 рік ця роль, з певними застереженнями, зберігається. З одного боку, Туреччина розвиває військове та економічне партнерство з Україною. З іншого — Анкара не приєднується до санкцій проти Росії та дзеркально розвиває з нею енергетичну співпрацю. Для України Туреччина — це не просто сусід по морю, а потужний регіональний гравець, інтереси якого іноді збігаються з нашими, а іноді — розходяться. Це дуже прагматичні стосунки з дорослим та досвідченим гравцем, де кожен має свою вигоду. Анкара діє в дусі славних традицій ще візантійської політики, завжди маючи свою вигоду і ніколи не йдучи на прямий конфлікт.
Білорусь: від доброго сусіда до ворожого плацдарму
Білорусь варта окремої згадки, і саме тому вона розташована в кінці списку. Територія, з якої 24 лютого 2022 року рухалися танки на Київ та Чернігів, стала символом зради від «братнього народу». А напередодні вторгнення білоруський міністр оборони з промовистим прізвищем Хрєнін не просто обіцяв своєму українському колезі, що Білорусь не стане плацдармом для нападу — він навіть дав слово офіцера. Вже за декілька тижнів світ дізнався, чого вартує слово білоруського офіцера.
Станом на 2026 рік Мінськ давно відмовився від суверенітету на користь Москви, надавши останній всю свою інфраструктуру для агресії. Київ припинив дію понад 100 угод з Мінськом, однак офіційно відносини не розірвані дотепер (і це дуже мудрий крок). Дипломатичні стосунки зведені до мінімуму, кордон щільно замінований та укріплений — однак перспектива потепління у відносинах існує. Україна чекає, коли режим Лукашенка припинить своє існування і в сусідній державі з'явиться новий лідер. Тоді можна буде поступово відновити співпрацю.
Резюмуючи, чотири роки великої війни вчать простому, але жорстокому правилу: в України немає «великих друзів» в побутовому розумінні дружби. Так само, як немає і «вічних ворогів», хоча зараз може здаватися, що це не так. Все, що є у держави — її національні інтереси. Іноді вони збігаються настільки, що народжується справжнє стратегічне партнерство, як із Румунією чи Молдовою. Іноді — залишаються у площині холодного прагматизму, як із Туреччиною чи Болгарією. Іноді вони входять у конфлікт, як із Угорщиною чи Словаччиною. А подекуди, на жаль, доходять до повномасштабної війни, як трапилося з РФ та Білоруссю.
Однак ключове в цій ситуації: сусіди залишаються сусідами. Їх не обирають і не змінюють. Міжнародна політика — це завжди про баланс інтересів. Завдання України — зробити так, щоб цей баланс якомога більше схилявся на користь миру, безпеки та вигоди.
