Наприкінці серпня голова Офісу президента Кирило Буданов зробив заяву, яка, якщо про неї задуматися, змушує взятися за калькулятор. Очільник ОП сказав, що задля тільки підтримання нинішньої ситуації на фронті Україні необхідно щомісяця мобілізовувати як мінімум (!) 30 тисяч людей.
30 тисяч на місяць — це 360 тисяч на рік. Це майже вдвічі більше, ніж всі збройні сили Польщі разом узяті. Це фактично ще одна величезна армія, яку треба десь знайти, одягнути, навчити та інтегрувати в структуру, яка, за офіційними заявами, і так налічує майже 900 тисяч осіб. Принаймні якщо вірити президенту Зеленському, який неодноразово заявляв, що сьогоднішня кількість ЗСУ — близько 880 тисяч.
Це гігантська бойова сила, яка входить у ТОП-7 найбільших армій світу. Це просто колосальна кількість людей. І тут виникає парадокс, який дуже складно пояснити: якщо у нас майже мільйон військових, а офіційні безповоротні втрати відносно (!!) невеликі — то навіщо потрібен такий шалений темп мобілізації? Навіщо набирати по 360 тисяч на рік, і це як мінімум? Куди, власне, діваються люди? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Непроста арифметика: «воскреслі» мертві та статистичні маніпуляції
Черговий дзвіночок про те, що з офіційною статистикою щось не так, пролунав ще в липні. Президент Зеленський, розмовляючи з західними журналістами про втрати України, визнав, що це «складно», але все ж назвав число: 50 тисяч убитими та 400 тисяч пораненими. У порівнянні з втратами ворога (в десятки раз більші) це виглядає, м'яко кажучи, надто оптимістично, якщо не сказати фантастично. Особливо враховуючи той факт, що в лютому цього ж року — тобто за півроку до — президент говорив про 55 тисяч загиблих українських захисників.
Виникає логічне запитання: як за півроку активних бойових дій кількість загиблих могла не те що не зрости, але зменшитися на 5 тисяч? Це статистична похибка, плутанина у цифрах чи диво — воскресіння мертвих? Відповідь на це питання й досі залишається незрозумілою.
Ця нестиковка ставить під сумнів і решту цифр. Так, британський колумніст The Telegraph Овен Метьюз, коментуючи заяву Буданова про необхідність мобілізувати 30 тисяч осіб на місяць, прямо написав: це «передбачає втрати, які значно перевищують офіційно визнані». Якщо взяти за основу дані про 50 тисяч вбитих ворогом українських захисників, то для підтримки штатної чисельності дійсно потрібно заміщувати вбитих і тих, хто вибув через поранення (особливо тяжкі, що не дозволяють повернутися до строю). Але ще раз: 30 тисяч на місяць — це 360 тисяч на рік. Це означає, що армія щороку так чи інакше втрачає (убитими, важкопораненими, незворотно вибулими за станом здоров'я чи якось ще) 40% (!) поточного особового складу.
Можливо, офіційні дані про 50 тисяч убитих — це лише верхівка айсберга, а реальна кількість загиблих і покалічених на порядок більша? Хоча тут варто зазначити, що втрати в армії бувають далеко не тільки бойовими, у вигляді поранених і загиблих. ЗСУ втрачають сотні тисяч бійців і по геть іншим причинам.
«Сіра зона» ЗСУ: СЗЧ, дезертирство та «шабунінг»
Списувати весь дефіцит людей лише на потенційні бойові втрати некоректно. Існує ще один величезний пласт проблеми: самовільне залишення частин (СЗЧ), дезертирство і так званий «шабунінг» — це коли військовослужбовці шукають способи уникнути служби, перебираючись із бойових підрозділів у тил, навчальні центри чи господарчі роти, використовуючи зв’язки, стан здоров’я та/або або корупційні схеми. Подекуди такі люди служать лише на папері.
Це величезна «сіра зона» з'їдає навіть більше людського потенціалу, ніж бойові дії. Кількість кримінальних проваджень за СЗЧ в Україні б'є рекорди. Люди, які формально перебувають у війську, отримують забезпечення, але фізично не виконують бойових завдань і взагалі знаходяться незрозуміло де, залишаються «головним болем» Генштабу. Вони є «мертвими душами» сучасної армії. Їхнє існування на папері створює ілюзію укомплектованості, проте на передовій цієї укомплектованості не відчувають. І таких бійців, які пішли в СЗЧ або взагалі дезертували з лав ЗСУ — сотні тисяч.
Додаємо сюди дефіцит людей навіть у тилових підрозділах. Інформація з місць від діючих військових підтверджує: не вистачає людей не лише на бойові спеціальності. Пустіють і штаби, служби забезпечення, ремонтні підрозділи. Це руйнує міф про те, що проблема лише в небажанні українців йти в піхоту. Проблема системна: людей не вистачає всюди в принципі.
880 тисяч у строю — але де вони?
Очевидно, що під час війни власні втрати, м'яко кажучи, занижуються. Очевидно, шо далеко не всі з 400 тисяч поранених повернулися до строю. Сотні тисяч перебувають у СЗЧ, дезертирували або висять у «підвішеному» стані між частинами та шпиталями. А є ще «шабунінг», приписки, «мертві душі»…
Враховуючи ці факти, загальна картина прояснюється. 880 тисяч — це дуже приблизна, орієнтовна, «спискова» чисельність, як кажуть самі бійці ЗСУ — «паперова армія». Туди входить весь величезний адміністративний апарат: Генштаб, управління, логістика, навчальні центри, ТЦК, охорона, зв'язок, тощо. Це ті, хто також щоденно працює на оборону країни, але не обов'язково тримає автомат в окопі десь під Дружківкою чи Куп'янськом.
Та логічне питання — куди взагалі діваються люди — при цьому не зникає, хоча й стає більш зрозумілим. Якщо ми починаємо з 880 тисяч, додаємо 30 тисяч щомісяця (360 тисяч на рік), віднімаємо сумнівні офіційні втрати (50 тисяч убитими), то на кінець року армія мала б налічувати вже понад 1,2 млн осіб. Наразі це виглядає фантастично. Отже, люди масово «випаровуються» не тільки через втрати, але й через поранення, небойові втрати (від хвороб до психічних розладів), СЗЧ, дезертирство — і, схоже, тотальний бардак в обліку.
Ключова проблема української армії — не в кількості людей, не в їхньому нібито фізичному дефіциті (до того ж не забуваємо, що частина мобілізованих відправляється не в ЗСУ, а в інші силові структури). Проблема в тому, що гігантська адміністративна структура Збройних сил, яка розрослася за роки війни до величезних масштабів, є неефективною в управлінні цим значним людським потенціалом. І це — цілком об'єктивна критика, потрібна навіть під час війни, оскільки зрештою в протистоянні перемагає той, чия система керування більш ефективна.
До речі, Буданов у своїй заяві також згадав насильницьку «бусифікацію», від якої, на його думку, треба поступово відходити (хоча голова ОП прямо визнав, що повністю уникнути цього під час війни не вдасться). Та проблема цієї логіки в тому, що навіть якщо повністю прибрати «бусики» і замінити їх чемними рекрутерами, кількісний показник у 30 тисяч не закриється, якщо зсередини система буде їсти сама себе — корупцією на посадах, дезертирством, «шабунінгом», тощо.
Неможливо вирішити проблему дефіциту людей на передовій, просто нарощуючи темпи відлову чоловіків по вулицях. Неможливо, тому що всередині самої системи існують дірки, через які ці люди «витікають» швидше, ніж їх встигають залучити. Іноді марно вичерпувати воду з човна — слід спершу заткнути пробоїну в днищі.
Думки експертів та військових
Кулеметник Сергій, який проходить службу на харківському напрямку, каже, що він особисто не стикався з проблемою відсутності людей на посадах в тилу. Але з бойовими посадами дійсно є величезний дефіцит.
«Це правда. Не вистачає людей критично. «Паперова армія», яка дуже виснажує людей, в результаті хтось іде в СЗЧ, наприклад. Офіцерів також не вистачає. Вакантних бойових позицій у нашому підрозділі дуже багато. А от паперові вакансії, знову ж таки конкретно у нас, всі зайняті. Це на штурм йти дурних нема, а десь в тилу посидіти — залюбки. Хоча «тил» зараз це дуже відносне поняття», — зазначив боєць.
А от колишній автодилер Руслан Б., який наразі проходить службу в ДПСУ, розповідає про дещо іншу ситуацію.
«Я, на щастя, служу глибоко в тилу. Займаюсь паперами, допомагаю з обліком, з розрахунками. Діловод широкого профілю, можна сказати. На фронт не гожуся, бо маю 52 роки, здоров'я вже не те. Зате можу сказати точно, що у нас навіть в тилу некомплект — до 30%. Ще раз: в тилу! Про бойові посади я навіть не коментую. Діловоди, рахівники, комп'ютерщики — не вистачає достобіса тилових спеціальностей. Тому коли ви мене питаєте «а де ділися люди», у мене… таке ж зустрічне питання. Я вже другий рік служу і досі цього не зрозумів», — емоційно ділиться Руслан Б.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік зазначає: сьогодні це одна з найгостріших проблем і одне з найгостріших питань — куди діваються люди в ЗСУ. Але тут є жорстка математика.
«Немає щомісячної мобілізації на рівні 30 тисяч, про яку казав Буданов. Фактично мобілізація до цього параметра не дотягує приблизно на 30%. Тобто йдеться орієнтовно про 20 тисяч на місяць. Переважно це люди, мобілізовані примусово, добровольців серед них дуже мало. І тому значна частина цих людей згодом вчиняє акти СЗЧ або дезертирства. І це відбувається на різних етапах: або під час перебування в навчальних центрах, або вже після відправлення до своїх військових частин. Тобто, грубо кажучи, із 20 тисяч мобілізованих значна частина може не дійти безпосередньо до бойових підрозділів.
Крім того, ЗСУ продовжують списувати людей за станом здоров’я, через накопичені поранення, а також через втрати — як загиблих, так і зниклих безвісти. Якщо брати ще приблизно 10-20% таких списань, то ми отримуємо дуже складну демографічну та кадрову математику. При цьому співвідношення поранених до загиблих і зниклих безвісти, за різними оцінками, може становити приблизно 5 до 1. І от таким чином виходить жорстка математика: чисельність Збройних сил України, починаючи з 2022 року, поступово знижується», — пояснює політолог.
За словами експерта, у 2022-му чисельність ЗСУ оцінювали приблизно в мільйон осіб. Сьогодні технологічні рішення частково дозволяють закривати ті ділянки фронту, які раніше утримували значно більші за чисельністю підрозділи. Але це працює і в інший бік, нагадує Бортнік. РФ також активно використовує сучасну тактику інфільтрації — проникнення невеликих груп у проміжки між українськими позиціями. Завдяки поєднанню вогневої переваги та тактики інфільтрації Росія продовжує просуватися на окремих ділянках фронту.
«Саме тому Буданов справедливо говорить про необхідність мобілізації на рівні 30 тисяч на місяць. Але ці 30 тисяч неможливо стабільно проводити в рамках нинішньої системи без її реформи. Потрібна комплексна реформа мобілізації. Проблему неможливо вирішити на тому рівні мислення, на якому вона виникла. Саме тому перед владою сьогодні стоїть надзвичайно складне роздоріжжя. Для того щоб піти якоюсь із можливих доріг, потрібні, передусім, додаткові гроші. Потрібно підвищувати виплати військовослужбовцям, зарплати, соціальну підтримку в різних формах, виконувати соціальні зобов’язання перед військовими та їхніми родинами. І, відповідно, необхідно звертатися по додаткову фінансову підтримку до західних партнерів.
Владі рано чи пізно доведеться або знижувати мобілізаційний вік і скорочувати категорії заброньованих осіб, або проводити масштабну реформу мобілізації та рекрутингу. Так само необхідно вирішувати питання демобілізації. Потрібно встановити розумний строк служби — наприклад, три, чотири чи п’ять років, після якого військовослужбовець має отримувати гарантоване право на демобілізацію. Сьогодні на це не йдуть, тому що надзвичайно малий притік нових військовослужбовців до ЗСУ. Але цей притік неможливо відновити без вирішення проблеми демобілізації. Виникає замкнуте коло… Тому владі доведеться або йти на непопулярні кроки та посилювати мобілізаційні механізми, або шукати додаткові гроші для підвищення мотивації військовослужбовців та ефективності рекрутингу. Саме на цьому роздоріжжі сьогодні опинилася наша країна», — зазначив Бортнік.
Політолог резюмує: у разі збереження нинішнього тренду чисельність Збройних сил України й надалі знижуватиметься. Відповідно, російська перевага зростатиме. А використовуючи цю перевагу, Росія продовжуватиме просуватися на фронті.
Підбиваючи підсумки, якщо людей не вистачає не тільки на фронті, а й у тилу, де ризики все ж куди менші, ніж на передовій — це перш за все означає, що сама структура управління не відповідає новим реаліям. Мільйонна армія на папері і брак людей в окопах і на посадах — симптом бюрократичної гіпертрофії і неспроможності. Вітчизняна армія, схоже, потребує глибокого аудиту: скільки людей реально воює, скільки забезпечує, а скільки просто числяться чи взагалі перебувають невідомо де.
Тому сьогодні питання «а куди діваються люди?» тільки на перший погляд виглядає дуже простим, навіть дещо обивательским, дилетантським. Насправді ж воно є фундаментально важливим, а ставити його необхідно перш за все військово-політичному керівництву держави. Пережити війну на виснаження з такою математикою фізично неможливо — і це ключовий виклик для української державності.
