Ідея єдиної європейської армії, яка колись сприймалася як мрія окремих західних інтелектуалів-федералістів або похмурий спогад про провал 1950-х років, нині міцно закріпилася в публічному дискурсі. Станом на червень 2026 року розмови про об’єднані Збройні сили Європи вже перейшли з кулуарів експертних центрів до офіційних заяв перших осіб. Свіжий імпульс дискусія отримала після травневих заяв з МЗС Іспанії, де знову закликали до створення єдиної армії Євросоюзу.
Втім, за гучними політичними гаслами криється надзвичайно складна, фрагментована реальність, де прагнення до стратегічної оборонної автономії наштовхується на окремі національні інтереси, юридичні колізії та відсутність фінансування. Україна в цій потенційній новій архітектурі безпеки може відіграти ключову роль — не просто реципієнта допомоги, а повноцінної частини нової мережі безпеки.
Звідки взагалі взялася ідея єдиної євроармії, чому здійснити це не вийшло раніше і якою є ситуація станом на зараз? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Від провалу Європейського оборонного співтовариства до «стратегічної автономії» Макрона
Історія єдиної європейської армії починається не сьогодні, не в 2022-му і навіть не у 2014 році, який багато хто помилково вважає точкою відліку. Коріння цих ідей сягає початку 1950-х, одразу після Другої світової. Тоді, у 1952 році, був підписаний договір про створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС), який передбачав формування спільної армії під керівництвом наднаціональних органів. Це був амбітний план, який сильно випередив свій час: передбачалося об'єднання збройних сил Франції, ФРН, Італії та країн Бенілюксу, зі створенням спільного бюджету та єдиного військового командування. Але в 1954 році Національна асамблея Франції провалила ратифікацію цієї угоди. Парадокс полягав у тому, що саме французькі політики, які просували ідею єдиної армії як спосіб контролювати потенційну нову німецьку мілітаризацію, злякалися… втрати власного суверенітету. Так перша спроба створення європейської армії з тріском провалилася.
Про ідею згадали знову наприкінці 90-х, коли чисельні криваві війни на Балканах показали повну безпорадність Європи без американської військової машини. У 1998 році у французькому місті Сен-Мало відбулася історична зустріч президента Франції Жака Ширака та прем'єр-міністра Великої Британії Тоні Блера. Підписана ними декларація визнавала, що Європейський Союз повинен мати здатність до автономних військових дій, підкріплених відповідною військовою силою. Це був тектонічний зсув у позиції Лондона, який традиційно блокував будь-які оборонні ініціативи, що могли б конкурувати з НАТО.
Але справжній ренесанс ідеї спровокувала путінська агресія. Активні розмови про Збройні сили Європи знов розпочалися після анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році. Brexit у 2016 році зіграв несподівано конструктивну роль, усунувши головного внутрішнього опонента єдиної армії — Британію, яка послідовно накладала вето на будь-які спроби дублювати функції НАТО. А в 2018 році президент Франції Макрон голосно заговорив про необхідність «стратегічної автономії» Європи та створення єдиної армії ЄС. Його підтримала тодішня канцлерка Німеччини Ангела Меркель, яка визнала, що часи, коли Європа могла беззастережно покладатися на інших, минули.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році створення Європейського оборонного союзу почали просувати вже на рівні Єврокомісії. Нинішня очільниця європейської дипломатії Кая Каллас регулярно наголошує на потребі пришвидшеної мілітаризації ЄС, а її риторика знаходить дедалі більше прихильників.
Каталізатори змін: чому про армію ЄС заговорили саме зараз
Чому ж саме зараз ідея єдиної європейської армії перетворюється з теорії на порядок денний? Є три ключові фактори-каталізатори.
Перший і найбільш очевидний — російська агресія. В принципі, ця теза навіть не потребує якихось додаткових пояснень. Армія РФ розміром майже 2,4 млн людей, з яких 1,5 млн — саме військовослужбовці, а понад 700 тисяч воюють в Україні, здобуваючи передовий бойовий досвід — пряма загроза Європі.
Другий фактор — політика ізоляціонізму та непередбачуваність США. За президентства Трампа трансатлантичні відносини переживають безпрецедентний стрес-тест. Справа не лише в тому, що він чомусь розглядав НАТО як власну армію для інтервенції в Іран і дуже розлютився, коли союзники не підтримали цю авантюру. Справа в системному підході: американський лідер в цілому дуже скептичний до Альянсу, і особливо — до ЄС. Згадати можна, врешті, прямі погрози виходу США з НАТО. Тож європейці усвідомили: більше не можна прокидатися щоранку з питанням, що цього разу в голові у господаря Білого дому.
І третій, часто недооцінюваний фактор — це юридична лазівка у Статті 5 Північноатлантичного договору, яка насправді не гарантує автоматичного військового втручання у разі агресії. Багато хто чомусь помилково вважає, що стаття 5 зобов'язує союзників воювати за того, на кого напали. Насправді ж достатньо відкрити документ і почитати: формулювання там значно обережні, а допомога надається така, яку країна «вважатиме за необхідну, включно із застосуванням збройної сили» — але останнє геть не обов'язково.
Фрагментація замість об'єднання: парадокс нової мілітаризації
Спостерігаючи за нинішніми процесами, легко помилитися і назвати те, що відбувається, народженням єдиної європейської армії. Насправді ж ми є свідками геть іншого феномену — паралельної, подекуди хаотичної військової фрагментації, яка лише віддалено нагадує централізоване об'єднання. Європа стрімко озброюється, але робить це переважно на рівні національних держав.
Найяскравіший приклад — Польща, яка нині створює найбільшу сухопутну армію на континенті. Країни Балтії, Фінляндія та Швеція також рекордно збільшують витрати на оборону, будують нові казарми, відновлюють полігони. Однак всі ці зусилля поки що не створюють єдиної армії. Це радше конкуренція національних ВПК, дебати про те, хто отримає «жирні» контракти, а також спроби захистити власні кордони, не надто озираючись на Брюссель. Єврокомісія намагається координувати ці процеси, заохочуючи спільні закупівлі озброєнь та інвестуючи у розвиток європейського ВПК, але спротив національних урядів залишається значним. Кожна країна хоче мати власний танк, власний винищувач, власний завод з виробництва боєприпасів. Це парадокс нинішнього моменту: прагнення автономії від США породжує не європейське об'єднання, а скоріше автономізацію окремих держав. І це, мабуть, найбільший підводний камінь на шляху до Об'єднаних збройних сил ЄС.
На цьому фоні особливе місце займає Україна. Вона стала невід'ємною частиною цієї фрагментованої системи безпеки, однак в особливий спосіб. Усвідомлюючи, що повноправне членство в НАТО постійно маячить як недосяжна морквина для віслюка, Київ може і мусить робити ставку на єдину європейську армію, а також прямі оборонні договори з окремими державами-членами ЄС.
Підводні камені та реалії 2026 року
Попри всю актуальність ідеї єдиної армії ЄС, на шляху до неї стоять фундаментальні перешкоди, які не зникнуть ні сьогодні, ні завтра, ані через рік.
Перша і найголовніша — питання суверенітету. Віддати командування національними збройними силами під юрисдикцію Брюсселя — це рішення, на яке не готовий жоден уряд. Навіть у найбільш проєвропейськи налаштованих країнах ідея наднаціонального контролю над армією викликає скепсис. Що вже казати про Францію, яка традиційно ревно оберігає свою військову незалежність і ядерний арсенал, або про країни Східної Європи, які тільки-но збудували власні боєздатні армії і не поспішають ділитися цим інструментом впливу.
Друга перешкода — це гроші та виробничі потужності. Спільна армія потребує спільного бюджету, уніфікованих озброєнь, сумісних систем зв'язку та логістики. Нині ж європейські армії використовують десятки різних типів бойових танків, кілька несумісних між собою систем зв'язку, різні калібри зброї, тощо. Врешті, європейська оборонна промисловість, попри значне зростання, все ще сильно поступається американській за обсягами виробництва, і швидко це не змінити ніяк.
І третій підводний камінь — це різниця в оцінці загроз. Для України, Польщі та країн Балтії головний потенційний ворог — РФ, це питання цілком зрозуміле, і всі ресурси спрямовуються на стримування на східному фланзі. А от для умовної Іспанії, Італії чи Португалії загроза з боку РФ сприймається інакше. Їх більше турбує нестабільність у Середземномор'ї та Північній Африці, потоки мігрантів, тероризм, тощо. Ця різниця в сприйнятті безпеки робить узгодження єдиної оборонної доктрини надзвичайно складним завданням.
Думки експертів
Військовий експерт, капітанам ВМС США у відставці Гаррі Табах прокоментував ситуацію наступним чином:
«В найближчому майбутньому немає жодної реалістичної перспективи створення єдиної європейської армії. У них не сформований єдиний план і бюджет. А як це зробити у «колхозі»? Тільки по розпорядженню з центра. Центр — це США, і бюджет також у США. Ну, і воювати Європа буде не з зовнішнім ворогом, а з внутрішнім, який уже їх окупував — ісламісти. Ну, удачі! А ідея взагалі прекрасна. Як комунізм, як рівність і братерство. Однак не реалістична».
Військовий експерт Олег Жданов упевнений: єдина європейська армія — це не фантазії, а намагання втілити в життя те, що прописано в основі об'єднання ЄС.
«Ще ексканцлер Німеччини Шредер займався юридичними основами створення ЄС, і там в самих перших пунктах було прописано створення Об'єднаних сил безпеки Європи. Але коли він це проголосив, на наступних виборах його прокатили повз крісло канцлера. А Білл Клінтон почав бомбардування Югославії саме для того, щоб повернути Європу на долар і щоб довести, що крім НАТО вас, мовляв, ніхто не захистить, а тому ніякі об'єднані сили вам не потрібні. Зараз же ми бачимо намагання посилити суверенітет Європи і виконати положення, прописані в статуті ЄС. Це така політична гра між США і Європою за панування, яка триває протягом десятків років.
Взагалі було декілька спроб створення європейської армії. До речі, Франція і Італія пішли далі всіх, у них є навіть спільна бригада. Вони йдуть по нашому шляху Люблінського трикутника. Ми створили спершу польсько-литовсько-український батальйон, потім бригаду, а потім і штаб, який почав уніфікацію бойових статутів всіх трьох країн. Якщо Європа створить свої сили безпеки, то постане питання НАТО. НАТО просто стане непотрібним для Європи. Бо годувати дві армії одночасно немає сенсу. Можна заключити союзницькі договори окремо з США та Британією, і на цьому все», — вважає Олег Жданов.
Резюмуючи, станом на середину 2026 року говорити про появу повноцінної єдиної європейської армії ще дуже і дуже зарано, але заперечувати тектонічні зрушення в свідомості європейських лідерів неможливо. Європа не створює армію ЄС як єдиний організм, але вона стрімко входить у процес автономізації від Сполучених Штатів. Відбувається те, що можна назвати «воєнним планом Б»: поки політики сперечаються про інституційні форми, паралельно посилюються національні армії, зростають оборонні бюджети, формуються невеликі військові коаліції за інтересами, розвивається європейський ВПК, тощо. Цей процес фрагментований і суперечливий, але його сукупний результат — поступове зниження залежності від США.
Саме Дональд Трамп, який намагався змусити Європу платити за власну безпеку і погрожував зруйнувати НАТО, зробив для військового посилення ЄС та її автономності більше, ніж всі європейські лідери за останні півстоліття. Він (разом із Путіним, авжеж) став тим подразником, який сяк-так пробудив інертну систему. І тепер, коли цей процес запущений, він уже не те щоби залежить від того, хто перебуває в Білому домі чи Кремлі.
Україна в цій новій реальності виконує роль одночасно каталізатора і структурного елемента. Саме війна в Україні показала всю крихкість європейської безпеки, залежної від американської допомоги та політичних настроїв у Білому домі. Саме український досвід змусив європейські столиці замислитися над власними арсеналами, мобілізаційними резервами і здатністю воювати без США.
І хоча повноцінне членство України в єдиних збройних силах ЄС — справа поки що віддаленого майбутнього, Київ все одно має всі шанси стати повноцінним учасником нової безпекової системи. Єдина європейська армія, якщо їй судилося народитися, робитиме це з урахуванням українського бойового досвіду, українських технологічних рішень у сфері дронів та сучасної війни. Європа не може дозволити собі залишити Україну за бортом цього процесу. Надто висока ціна вже заплачена за цю нову архітектуру безпеки, і надто очевидно, що без України європейська оборона буде неповною.
