Схоже, одна з найнебезпечніших війн останнього часу наближається до фіналу. Після чотирьох місяців бойових дій, ракетних ударів, морської блокади та спроб дипломатії Сполучені Штати та Іран, ймовірно, готові підписати мирну угоду. Президент США Дональд Трамп повідомив у своїй соцмережі Truth Social, що сторони вийшли на домовленості, які повністю унеможливлять отримання Іраном ядерної зброї — через розробку, купівлю чи будь-які інші механізми. Окремим пунктом наголошується, що після підписання угоди буде відкрито Ормузьку протоку для всіх суден. Трамп також додав, що Вашингтон розраховує на подальшу співпрацю з Іраном і країнами Близького Сходу, проте у разі провалу домовленостей існує «остаточна альтернатива», яку він описав як крайній варіант.
Згодом цю інформацію підтвердив прем’єр-міністр Пакистану Шахбаз Шариф, зазначивши, що 19 червня у Швейцарії має відбутися офіційне підписання угоди. Пакистан виступив посередником у цьому діалозі — роль, яка ще раз підкреслює тектонічні зсуви в глобальній політиці.
Водночас іранські ЗМІ опублікували власну версію домовленостей, яка викликала у багатьох спостерігачів шок. Якщо цей документ справді відповідає реальності, назвати результати війни «перемогою США» не вийде за жодних обставин. Єдине досягнення Вашингтона — формальна відмова Тегерана від ядерної зброї, хоча раніше Ісламська республіка і так заявляла, що вона нібито не розробляє зброю масового ураження. В усьому іншому ми бачимо тріумф іранської дипломатії та військової витримки.
Тож до чого призвела ця війна, яка розпочалася в лютому 2026 року, які її справжні результати і хто врешті заплатив найвищу ціну? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Як починалася війна
Конфлікт між США та Іраном тлів десятиліттями, але гарячої фази набув у лютому 2026 року. Формальним приводом стала ескалація навколо ядерної програми Тегерана та звинувачення в підтримці проксі-сил на Близькому Сході. Однак реальні цілі Вашингтона були значно амбітнішими: адміністрація Трампа не приховувала, що прагне деструкції іранського режиму як такого. Йшлося про повну зміну політичного ландшафту ІРІ, знищення військового потенціалу Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) та створення умов для появи «нового Ірану» — бажано демократичного, прозахідного і позбавленого ядерних амбіцій.
Війна розпочалася з масованих авіаударів по іранській інфраструктурі. Американські військові планували блискавичну кампанію, розраховуючи, що режим не витримає тиску і почне сипатися зсередини. У перший же день США вдалося вбити багатьох видних членів уряду, включно з верховним лідером — аятолою Алі Хаменеї.
У відповідь Іран продемонстрував те, чого від нього не очікували: замість внутрішнього колапсу країна консолідувалася, а її військові структури розгорнули асиметричну кампанію, завдаючи ударів по американських базах у регіоні та по нафтовій інфраструктурі монархій Затоки. Те, що планувалося як коротка переможна операція, перетворилося на важку чотиримісячну війну на виснаження.
14 пунктів Ірану: умови, які диктують переможці
Опублікована іранськими ЗМІ версія мирної угоди складається з 14 пунктів. Наведемо їх повністю, оскільки саме цей перелік дає вичерпне уявлення про те, хто вийшов із війни з вигіднішими позиціями. Отже, видання Mehr надає наступні положення потенційної угоди:
1. Постійне та негайне припинення бойових дій на всіх фронтах, включаючи Ліван (проти чого активно виступає Ізраїль);
2. США зобов’язуються не втручатися у внутрішні справи Ірану та поважати його суверенітет;
3. Повне зняття морської блокади протягом 30 днів;
4. США зобов’язуються вивести свої війська з районів навколо Ірану;
5. Відновлення роботи Ормузької протоки протягом 30 днів за згодою Ірану;
6. Призупинення санкцій на продаж нафти;
7. Надання Сполученими Штатами та їхніми союзниками планів відновлення Ірану на суму не менше $300 мільярдів;
8. Проведення переговорів протягом 60 днів для досягнення остаточної угоди щодо ядерних питань;
9. Іран підтверджує відданість Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та зобов’язується не виробляти ядерну зброю;
10. США зобов’язуються не збільшувати чисельність своїх військ у регіоні та не вводити нові санкції;
11. Розблокування $24 мільярдів заморожених іранських коштів протягом 60-денного періоду заключних переговорів;
12. Половина цієї суми має бути надана Ірану до початку переговорів;
13. Створення механізму моніторингу для реалізації угоди;
14. Остаточна угода буде схвалена резолюцією Ради Безпеки ООН. Заключні переговори не розпочнуться доти, доки не буде розблокована половина заморожених коштів Ірану, призупинені санкції щодо іранської нафти та знята морська блокада.
Як бачимо, Тегеран отримує практично все, чого прагнув. Фінансові вливання, зняття санкцій, виведення американських військ, міжнародні гарантії — і все це в обмін на обіцянку не створювати ядерну бомбу, що, до речі, ще потрібно буде верифікувати. Адже нічого не заважає режиму аятол заявити, що бомба не виробляється, а насправді таємно все ж її виготовляти.
Як би там не було, майже жоден із вищенаведених пунктів навіть віддалено не нагадує капітуляцію переможеної сторони.
Результати війни: як Іран переміг «по очках»
Якщо оцінювати результати холодним розумом, то здається, що Іран технічно виграв цю війну. Так, він слабший за Сполучені Штати в усіх військових і економічних параметрах. Але «по очках», за підсумками чотиримісячного протистояння, саме Тегеран може записувати собі перемогу.
Почнемо з головного — ядерної програми. Так, Іран офіційно відмовляється від створення ядерної зброї та підтверджує відданість ДНЯЗ. Це справді єдина серйозна поступка. Але остаточна угода з ядерних питань ще не підписана, на неї відведено 60 днів переговорів. І контроль за виконанням цих зобов’язань — окрема історія, яка потребуватиме складного механізму моніторингу. Тобто навіть ця поступка поки що радше декларативна, ніж реальна.
Тепер про Ормузьку протоку. Її відкриття подається американською стороною як величезне досягнення. Але всі наче забувають, що до війни протока і так була відкрита для всіх суден, і по ній цілком вільно пересувалися торгові кораблі. Закрила її саме війна, розв’язана Сполученими Штатами та Ізраїлем. Тож вважати повернення до довоєнного статус-кво «перемогою» — відвертий абсурд. Це все одно що розбити каменем абсолютно ціле вікно, а потім подавати його скління як величезне досягнення.
А тепер про головне. Ключовою стратегічною ціллю США та Ізраїлю була зміна режиму в Ірані, а в ідеалі — повна деструкція Ісламської Республіки. Однак режим в ІРІ не просто вистояв, а навіть суттєво укріпився. Усіх поміркованих політиків, усіх умовних «лібералів-західників», тобто людей, які виступали за пом’якшення режиму та діалог із Заходом, або витіснили з політики, або фізично знищили. До влади остаточно прийшов КВІР — військово-політична сила, яка тепер контролює всі важелі управління. Моджтаба Хаменеї — син верховного лідера та ймовірний наступник — є ставлеником саме КВІР.
Тобто в сухому залишку режим радикалізувався, а владу захопили ще більші фанатики ісламської революції та ідеологи жорсткої лінії. Це не просто провал початкових цілей. Це досягнення прямо протилежних результатів. Вашингтон хотів послабити теократію, а натомість знищив будь-яку внутрішню опозицію, яка могла б колись цю теократію трансформувати.
Фактор Ізраїлю: Тель-Авів вважає себе «кинутим»
Окремо не можна не згадати кейс Ізраїля. Ця держава в особі прем’єр-міністра Нетаніягу та його уряду була, мабуть, найбільш зацікавленою стороною в продовженні війни. Для Тель-Авіва іранська ядерна програма є екзистенційною загрозою, і часткові, декларативні обмеження цю загрозу не знімають. Тому угода, яка залишає Тегеран із колосальними фінансовими ресурсами та збереженою військовою інфраструктурою, однозначно сприймається ізраїльською владою та радикальними колами як зрада з боку США.
По суті, Ізраїль залишають сам на сам із посиленим Іраном. Тегеран може отримати $300 мільярдів на відновлення, розблокування $24 мільярдів заморожених коштів, зняття санкцій на нафту — тобто фінансовий допінг, який неминуче конвертується у військову міць та підтримку проксі-сил. Окрім цього, війна з Іраном допомагає уряду Нетаніягу відкладати у довгий ящик низку важливих суспільно-політичних питань — зокрема, справу про можливу корупцію прем'єра.
Тож Ізраїль хотів воювати надалі й хоче цього досі. Угода в Швейцарії, якщо вона справді буде підписана, стане для Тель-Авіва дуже неприємною подією. В уряді вже закликають не дотримуватися положень договору та продовжувати операцію в Лівані, що ставить під питання реалістичність та тривалість миру на Близькому Сході. Войовничість чинної ізраїльської адміністрації викликає серйозне обурення Трампа, він навіть сварився через це з Нетаніягу. Подальші союзницькі відносини з США в цьому контексті вже не виглядають такими безхмарними, як раніше.
Війна, в якій програли всі
Резюмуючи, можна констатувати: ця війна насправді не має переможців. Сполучені Штати програли за всіма параметрами: режим не змінили, бомбардування ні до чого не призвели, Ормузьку протоку самотужки розблокувати не змогли, на наземну операцію так і не наважилися, а головного союзника — Ізраїль — відверто підставили. Міжнародний авторитет Вашингтона також зазнав серйозного удару, адже Іран дав відсіч і цілком собі живе далі. Це означає, що з гегемоном можна воювати і можна вигравати.
Ізраїль також програв. Його стратегічні цілі не досягнуті, а перспектива отримати на своїх кордонах фінансово підживлений і дипломатично реабілітований Іран — це, мабуть, ще гірше за довоєнний сценарій. Нетаніягу бачив інший фінал цієї історії, але Трамп вирішив інакше. Втім, ця історія ще точно не завершена.
Близький Схід як регіон теж програв. Іран протягом війни масово обстрілював нафтові монархії Затоки, що зруйнувало їхній ретельно культивований образ «оазису посеред пустелі» — безпечного, дорогого, комфортного місця для життя та інвестицій. Тепер інвестори двічі подумають, перш ніж вкладати гроші в регіон, який у будь-який момент може перетворитися на поле бою.
І, врешті, програв Іран. Так, на дипломатичному рівні Тегеран, схоже, отримує дуже непогані умови миру. Але за них заплачено величезну ціну.
Загинули тисячі людей — військових і цивільних. Країна зазнала безпрецедентно масштабних руйнувань інфраструктури. Режим став ще більш жорстким і репресивним, всередині країни не залишилося жодної легальної опозиції, жодного простору для інакомислення. Життя простих іранців стало ще гіршим і біднішим, а перспективи демократичних змін відсунулися на невизначений термін.
В сучасній війні взагалі дуже складно виявити переможців. Вона завжди залишає по собі руїни: фізичні, економічні, людські. Чотири місяці боїв на Близькому Сході — це чергове нагадування людству про те, що війни не треба навіть починати, це не призводить буквально ні до чого хорошого. Втім, чи будуть зроблені якісь висновки — питання риторичне.
