Днями Володимир Путін підписав указ, яким офіційно запустив зворотний відлік до того, що опозиційна російська політологиня Катерина Шульман назвала «електоральним заходом, ідентичним натуральному» — виборів до Державної думи РФ, які відбудуться 17-20 вересня 2026 року. Майже синхронно з цим президент Зеленський оприлюднив дані щодо, як заявляється, реальної підтримки російської влади. За даними Києва, рейтинг владної партії «Єдина Росія» коливається на рівні 27% з тенденцією до падіння до 22% безпосередньо до дня голосування, а особистий рейтинг Путіна, хоч і вищий за партійний, також знижується і на момент виборів складе лише 55%.
У вітчизняному експертному середовищі прийнято ставитися до російських виборів зі скепсисом та сарказмом. Мовляв, навіщо аналізувати те, що не є виборами за визначенням? Навіщо вивчати соціологію там, де результат визначається не волевиявленням, а рознарядкою з Кремля?
Частка істини в цьому є, і доволі значна. Але такий підхід небезпечний своєю інтелектуальною зарозумілістю.
Так, вибори в сучасній Росії — це не класичний політичний процес, а радше адміністративно-бюрократичний ритуал. Втім, навіть найретельніше зрежисований ритуал має властивість ламатися. І сьогодні ми маємо справу з унікальною ситуацією: ніколи за останні роки путінського правління машина фальсифікацій не стикалася з таким рівнем суспільної відрази до партії влади. Ризик «чорного лебедя» є доволі високим, і саме тому ставку на розкачку ситуації сьогодні, не приховуючи цього, робить і Україна, і розпорошена світом російська ліберальна опозиція, і Захід.
Чому майбутні парламентські вибори в РФ — не просто чергова бюрократична нудьга, а справжній стрес-тест для режиму? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Акламація замість виборів, або чому підрахунок важливіший за голоси
Для путінської системи вибори ніколи не були інструментом зміни влади. Це, за великим рахунком, плебісцит, своєрідний референдум про довіру, де громадянам пропонують розписатися у лояльності до курсу Кремля ще на п’ять років. Сенс цього дійства суто бюрократичний: важливо не те, як проголосують люди, а те, як порахують голоси у територіальних виборчих комісіях. Легітимність у цій системі координат замінюється ритуальною «акламацією» — схвальним гулом натовпу, організованим адмінресурсом.
У цьому контексті головний біль для Кремля — який, наче у вірші видатного російського поета Осипа Мандельштама, «живёт под собою не чуя страны» — полягає не в наявності опозиційних кандидатів (їх просто не допускають або використовують в якості контрольованих спойлерів), а в дедалі більшому розриві між «намальованою» картинкою та тим, що відчувають реальні люди.
Донедавна цей механізм працював як швейцарський годинник. Коли реальний рейтинг «Єдиної Росії» становив 40-50%, «домалювати» до конституційної більшості у 60-70% було технічно простою справою. Це була не стільки пряма фальсифікація, скільки «корекція» реальності, яка не надто дратувала навіть опозиційно налаштованого обивателя.
Однак ситуація, коли реальна база підтримки партії влади з’їжджає до ганебних 15-20%, і ось це доводиться видавати за всенародну любов — це вже зовсім інший рівень складності. Тут йдеться не про косметичний ремонт фасаду, а про будівництво повноцінної декорації на порожньому місці. І що глибша прірва між картинкою та дійсністю, то більше людей це усвідомлюють, і тим токсичнішим стає сам результат.
До речі, саме з такої кричущої невідповідності у 2011 році почалися масові протести на Болотній площі. І хоча тоді, порівняно з нинішнім мороком, були досить «травоїдні» часи, а кремлівська влада не практикувала по-справжньому масштабних політичних репресій, історична пам'ять у системи залишилася. Там чудово пам’ятають, що суспільство може прокинутися навіть після найглибшого анабіозу.
Вибуховий фон: прильоти по Москві та глухий кут війни
Складність вересневої кампанії для Кремля полягає не лише в катастрофічних рейтингах «Єдиної Росії», яку в народі відверто терпіти не можуть. Вибори відбуватимуться на загалом дуже складному і неприємному фоні.
По-перше, війна, яку телевізор досі називає «спецоперацією», зайшла у відвертий глухий кут. Перемог немає, натомість є затяжне криваве протистояння на виснаження.
По-друге, українські дрони та ракети перестали бути чимось, що відбувається виключно в телевізорі чи десь у Бєлгороді, чия доля нікого, окрім місцевих мешканців, не хвилює. Прильоти по Москві та глибокому тилу стали рутиною, руйнуючи головний міф путінської епохи — про «безпеку» та «стабільність».
По-третє, економічна ситуація також стрімко псується. Падіння рівня життя відчувається в гаманцях звичайних громадян.
Перманентні блокування популярних інтернет-сервісів на кшталт YouTube чи Instagram, регулярні відключення зв’язку — все це дратує навіть аполітичну більшість. Це вже не вибори часів ситих нульових чи навіть відносно ситих десятих, де можна було обміняти лояльність на зростання добробуту. Сьогодні Кремлю просто нема чого запропонувати росіянам — окрім, хіба що, гробових за смерть на фронті. Але навіщо мертвому гроші?
В таких умовах навіть найслухняніша електоральна комісія стає потенційною заручницею вулиці. Система боїться не стільки опозиційних мітингів (вони жорстко придушуються), скільки загального дисбалансу і народної ненависті, яка роз’їдає фундамент режиму. Коли людина не вірить у 80% явки та 70% підтримки партії влади, вона рано чи пізно перестає її боятися — «а король-то голий». А коли зникає страх, починаються незворотні зміни.
Розкачка як стратегія: інформаційна війна до і після голосування
Саме тому інформаційна ставка на розкачку виборів є цілком раціональною та очікуваною. Те, що робить Київ, оприлюднюючи рейтинги Путіна та «Єдиної Росії» (при цьому не так і важливо, наскільки вони правдиві) — це не просто медійна акція, а прицільний удар по головному нервовому вузлу кремлівської системи: по страху перед втратою контролю.
Аналогічну гру веде й російська ліберальна опозиція в екзилі. Не маючи змоги фізично бути присутньою на дільницях, вона намагається сформувати правильну медійну картинку: мовляв, справжня підтримка влади — жалюгідні відсотки, а все інше — брехня.
«Росія входить у виборчу кампанію із сукупністю криз: війна зайшла в глухий кут, дефіцит бюджету зростає, триває паливна криза, дорожчають товари, посилюються інтернет-обмеження… Голова Центрвиборчкому попередила про можливі масштабні відключення інтернету під час виборів, а спецслужби планують ще більше посилити цифрову цензуру. ФСБ може блокувати майже будь-які онлайн-сервіси, побоюючись повторення кампаній на кшталт «розумного голосування». Влада дедалі більше переводить країну в режим «спецоперації»: скасовуються заходи, виникають перебої з транспортом, зв'язком і паливом. За соціологією, росіяни хочуть завершення війни, турбуються через економіку та негативно ставляться до цензури, але партія влади не може запропонувати зміну курсу. Тож вибори 20 вересня можуть стати найнебезпечнішим моментом для російської влади за останні роки та створити «вікно можливостей» для змін», — вважає популярний російський опозиційний блогер Максим Кац.
Західні медіа та аналітичні центри також працюють на цьому полі, позбавляючи майбутні «перемоги» путінської партії всякого нальоту легітимності ще до того, як його намалюють. Це спроба створити ситуацію, за якої будь-який результат виглядатиме як груба підробка. І хоча адміністративна машина, безсумнівно, має достатньо ресурсів, щоб фізично забезпечити явку бюджетників та вкинути необхідну кількість бюлетенів, зробити це бездоганно з медійної точки зору стає дедалі важче. Кожен надто відвертий «вкид», кожен відеозапис з порожньої дільниці, де рапортували про аншлаг, може стати вірусним і вдарити по репутації влади сильніше за будь-що.
Піррова перемога: чим загрожує системі намальована більшість
Сценарій, за якого результати виборів таки намалюють, є базовим, і всі це чудово розуміють. Найімовірніше, ми побачимо звичну картинку: «Єдина Росія» отримує конституційну більшість, лояльні партії-сателіти долають п’ятивідсотковий бар’єр, а явка ледь-ледь перевищує психологічну позначку. Нагадаємо, що низька явка зазвичай вигідна автократіям, оскільки вона забезпечує перемогу провладних кандидатів без потреби у масштабних фальсифікаціях. Через відсутність реальної конкуренції велика частина громадян просто ігнорує вибори. Це дозволяє владі мобілізувати свій «ядерний» електорат — бюджетників і залежних осіб — чиї голоси і гарантують перемогу.
Але це буде піррова перемога. Колись системі було важливо, щоб фальсифікації були хоча б частково правдоподібними. Зараз же вона змушена йти на безпрецедентний рівень підтасовувань. Це неминуче спровокує подальше розчарування і апатію суспільства. Росіяни, яких і без того загнали в стан постійного стресу війною, загрозою мобілізації, обмеженнями зв'язку та репресіями, отримають чергове підтвердження: їхня думка не варта нічого. Це поглиблює відчуження між державою та людиною, перетворюючи останню на внутрішнього емігранта, який ненавидить владу тихо, але глибоко. Це атомізована ненависть, яка не виходить на мітинги лише через страх — але вона вже ніколи не мобілізується на підтримку режиму.
Парадокс ситуації в тому, що «легких» рішень для Кремля більше не існує. Видати чесний результат означає розписатися в повній втраті популярності та розвалити міф про всенародну підтримку курсу Путіна. Намалювати перемогу внаглу означає остаточно перетворити процедуру виборів на фарс, зрозумілий всім.
Це стрес, який система змушена перетравлювати. І хоча запасу міцності в РФ може вистачити дуже надовго, не варто забувати: імперії руйнуються не тоді, коли їх захоплюють ззовні, а тоді, коли фікції та міфи, на яких тримається їхня «могутність», стають занадто очевидними для всіх.
У цьому сенсі вересневі вибори в Держдуму — це не просто голосування за депутатів, яких ніхто не знає і які нічого не вирішують. Це момент істини, який покаже, наскільки глибокою є прірва між кремлівським фасадом та російською реальністю. І схоже, що ця прірва сьогодні найглибша з моменту протестів 2011 року.
