Сьогодні знову, як і безліч разів за останні роки, публічний дискурс розривається між двома полюсами: «мир будь-якою ціною» та «війна до кінця» (і геть не обов'язково переможного). З одного боку здається, що обидві сторони вже неабияк втомлені, та й ресурси не безмежні. Однак реальність інша: всі ключові гравці сьогодні роблять ставку на ескалацію, або скоріше навіть на таку собі «консервацію» бойових дій. В тому сенсі, що консервується нинішня ситуація і порядок денний.
Мир сьогодні нагадує якусь примару. Україні пропонують обміняти на мир залишки підконтрольного Донбасу. Йдеться про території Донеччини, які Україна все ще утримує (це близько 20-25% від загальної площі регіону).
Формула «території в обмін на припинення вогню» є офіційною позицією Кремля та, з певними оговорками, адміністрації Дональда Трампа. Однак Київ та європейські партнери категорично відкидають такий сценарій. Результат — чинна ситуація, коли мирні переговори просто припинили існування, а війна продовжує набирати обертів.
Чому так відбувається і чи є шанс вийти з цього глухого кута? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
План: нескінченна війна
Останні заяви та події демонструють, що сторони абсолютно очевидно готуються до подальшого тривалого протистояння та de facto публічно відмовляються від будь-яких компромісів. Мирні переговори, що тривали понад рік, зробили повний оберт по безкінечному колу Сансари і знову прийшли в «точку нуль».
Президент України Володимир Зеленський у низці нещодавніх інтерв’ю прямо заявив, що від нього вимагають поступки територіями в обмін на мир або принаймні припинення вогню. Позиція голови держави залишається безкомпромісною: Україна не готова віддавати залишки Донбасу, і крапка.
Така ж жорстка і безкомпромісна позиція у Кремля. За даними Financial Times, нещодавно відбулася закрита зустріч кремлівського диктатора Володимира Путіна з представниками великого російського бізнесу, на якій обговорювалося подальше майбутнє війни. Джерела журналістів повідомляють, що Путін був категоричний і безапеляційний: Росія продовжуватиме бойові дії доти, доки не захопить всю територію Донбасу — як мінімум. Очільник РФ пояснив це тим, що Україна відмовилася від виведення військ з Донецької області під час останніх раундів переговорів за посередництва США — а тому він продовжить захоплення регіону.
Цікаво, що за даними тих же джерел, Путін був готовий розглянути пропозицію США щодо створення демілітаризованої або спеціальної економічної зони на Донбасі у випадку переходу останнього під контроль РФ. Проте Київ назвав передачу Донецької області «червоною лінією», яку він не може перетнути. Не досягнувши бажаного дипломатичним шляхом, російське керівництво знову повернулося до ідеї суто військової окупації, свідчать дані FT.
Європейський контекст також свідчить про налаштованість на довгу війну. Попри риторику окремих акторів на кшталт Угорщини чи Словаччини, які виступають за негайне припинення вогню, основна лінія Євросоюзу — підтримка України в подальших бойових діях. Українські ЗМІ нещодавно писали з посиланням на депутатські кола, що в уряді розглядають сценарії ведення війни ще принаймні три (!) роки. Про це казав і міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський восени 2025-го, наголошуючи, що Україна планує воювати ще три роки.
Таким чином складається похмура, безнадійна, безвихідна, але при цьому до болю логічна картина. Москва заявила про намір окупувати Донбас будь-що, навіть попри всі труднощі та витрати. Київ дзеркально відкидає будь-які територіальні компроміси. Європа підтримує Зеленського в цьому виборі.
Очевидно, що в таких умовах ніякого миру не буде, переговори втрачають сенс, а війна продовжиться й на наступні роки. Сподіватися на її швидке закінчення в цьому контексті просто безглуздо.
Гарантії безпеки: міраж, який не врятує
Чому ж сторони так вперто тримаються за свої позиції, відкидаючи навіть гіпотетичну можливість домовитися? Одним із ключових аргументів, який лунає з Вашингтона, є обіцянка надати Україні «гарантії безпеки» в разі погодження на компроміс. Адміністрація Трампа дає зрозуміти, що здатна стримати Росію, якщо Київ піде на поступки. Однак досі незрозуміло, що саме мається на увазі під цими гарантіями.
Припустимо, що такі гарантії справді були б оформлені юридично. Але чи здатні вони захистити від агресії в сучасному світі? До 2022 року — можливо, та й то не факт. Однак станом на 2026 рік ми маємо наочний приклад того, що ніхто вже не боїться Америку так, як раніше. Іран атакує США та їхніх союзників по всьому Близькому Сходу, і Сполучені Штати, попри всю свою військову міць, глобально нічого зробити не можуть. Якщо жодні гарантії не спрацьовують на Близькому Сході, чому вони мають спрацювати в Україні?
Фундаментальна ж проблема полягає в тому, що в сучасному світі ніяких гарантій безпеки не існує. Навіть міфологізована 5 стаття НАТО — не автоматичний механізм, а політичне рішення країн-членів, яке до того ж жодного разу не перевірялося на практиці в умовах реальної війни. Найкраща гарантія — це власна сильна армія, опціонально з ядерною зброєю, але й це не дає стовідсоткового захисту. Сподіватися, що хтось щось може комусь гарантувати в 2026 році, є небезпечною і шкідливою когнітивною помилкою.
В українському випадку під «гарантіями» від США, найімовірніше, слід розуміти не готовність воювати з Росією, а тимчасові домовленості між Трампом і Путіним, які діятимуть, поки Трамп перебуває при владі. Що буде після зміни адміністрації у Вашингтоні — загадка.
Звісно, навіть такі гіпотетичні роки миру багато чого змінили би в контексті відбудови країни та відновлення економіки. І зовсім не факт, що після паузи війна спалахне знову. Однак сподіватися на те, що хтось надасть Україні «парасольку безпеки» і вирішить все за неї — це фантастика.
Сьогодні будь-яка конфігурація миру має будуватися не на обіцянках ззовні, а на такій політико-дипломатичній архітектурі, яка робила б новий напад неможливим або надзвичайно затратним для агресора. Але немає ніяких стовідсоткових гарантій — їх просто не існує в природі.
Ситуація цугцвангу
Взагалі вся історія з дихотомією «мир в обмін на Донбас» — це рамка, нав'язана Кремлем. Відійшовши з Донбасу, ЗСУ опиняться фактично у «чистому полі», що несе величезні ризики нової атаки з коротким плечем логістики з боку противника. Більше того, такий крок викличе обурення пасіонарної частини суспільства, яке вважатиме це зрадою. Якщо такі питання й виносити на порядок денний, то лише через референдум, але в умовах воєнного стану будь-яка широка залученість суспільства до демократичного вирішення тих чи інших питань виглядає утопією.
Однак і стратегія «нічого не змінюємо, стоїмо далі як і стояли» також викликає дуже серйозні запитання. За нинішніх темпів просування ворога та інтенсивності обстрілів за рік, два чи три Україна все ризикує залишитися і без гарантій, і без Донбасу фізично. Ще раз: йдеться не просто про тимчасову втрату контролю над територіями, який потім можна повернути. Йдеться саме про їхнє фізичне знищення без можливості — та й сенсу — відбудови.
Слов'янськ і Краматорськ може спіткати доля таких донбаських міст, як Бахмут, Авдіївка, Мар'їнка, Часів Яр та десятки інших населених пунктів, яких внаслідок варварського стилю ведення війни РФ більше не існує на карті. Все, що там залишилося — тонни будівельного сміття, десяток мін на квадратний метр і мертва, отруєна внаслідок бойових дій земля.
Сотні тисяч мешканців ще не окупованого Донбасу стануть біженцями-безхатьками або загинуть. Десятки тисяч українських військовослужбовців поповнять страшну статистику втрат.
Весь цей час також триватиме насильницька мобілізація, яка викликає дедалі більше відторгнення і поляризації в суспільстві. Продовжаться масовані удари по енергетиці, які цієї зими Україна пережила ледь не на останньому диханні. Країна стане ще меншою, ще біднішою, ще депресивнішою, поступово втрачаючи не лише людей, а й будь-які натяки на перспективи відновлення і майбутнього після війни.
Перед Україною сьогодні постає класичний цугцванг — тобто ситуація, коли будь-який наступний крок погіршує становище, а гарного і правильного кроку просто не існує. Немає жодної впевненості, що формула «віддамо Донбас і все буде добре» спрацює. Це не так. Але й продовження поточного стану справ — це шлях у нікуди, який веде до тотальної катастрофи.
Ще раз: гарних рішень у цьому глухому куті не існує. В цьому і полягає трагедія моменту — який крок не зроби, опинишся в програші.
Сьогодні ніхто — ні в Москві, ні в Києві, ні у Вашингтоні, ні в Брюсселі — не може і не хоче запропонувати адекватне вирішення цієї проблеми, яке влаштовувало б усіх і гарантувало безпеку. Більше того: складається враження, що сторони й не хочуть її вирішувати, вважаючи за краще діяти за інерцією, аби не брати на себе відповідальність за непопулярні рішення, за розрубання цього «гордієва вузла». Можливо, що вирішення проблеми на тому рівні, на якому вона була створена, станом на зараз просто не існує.
Тож резюмуючи, доводиться констатувати: сьогодні не видно реалістичного виходу з цієї дихотомії. Немає також підстав очікувати його появи в найближчому майбутньому. А тому все продовжиться так, як і було, рухаючись далі на шляху до катастрофи.
