Дивлячись на останні події в Європі, а також на публікації в західних ЗМІ та експертному середовищі, виникає стійке відчуття дежавю: всі знову говорять про можливу війну з Росією, тільки на цей раз вже не в контексті України, а в масштабах всього ЄС. Останні заяви з Москви — від погроз заступника голови Радбезу РФ Дмитра Медведєва завдати ударів по європейських заводах, де нібито збирають БПЛА для ЗСУ, до публікації російським Міноборони «списку потенційних цілей» — накладаються на резонансну колонку Девіда Ігнатіуса у The Washington Post. Відомий журналіст малює дуже тривожну картину: Росія, за його словами, може напасти на Європу вже в найближчому майбутньому, не чекаючи завершення війни в Україні.
Логіка проста: наразі Кремль має «вікно можливостей». Поки загальний європейський ВПК не набрав обертів, поки Київ не отримав далекобійної зброї, здатної діставати до глибокого тилу РФ, і, що найголовніше, поки «приятель Путіна» Дональд Трамп сидить у Білому домі та трощить трансатлантичну єдність, російський режим отримує «унікальний шанс». Наразі Європа слабка, і якщо й колись нападати, то саме зараз, буквально цієї весни — так пишуть у The Washington Post.
До цього тривожного «коктейлю» додається активна мілітаризація Білорусі, де президент Олександр Лукашенко вже прямо закликає готуватися «до складних часів і війни», постійно звинувачуючи сусідів у нібито провокаціях та спробах агресії проти республіки. Росія ж симетрично звинувачує країни Балтії та навіть Фінляндію у «відкритті повітряного простору для ударів БПЛА по Росії».
Все це в сумі створює надзвичайно похмурий пейзаж міжнародної обстановки. Війна в Україні дедалі частіше «вихлюпується» назовні. Але чи означає це, що Росія справді готується напасти на Європу? Чи варто очікувати великої війни між РФ та ЄС вже в найближчому майбутньому? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Дилема безпеки у дії
Аби зрозуміти, чому сьогоднішні розмови про велику війну в Європі звучать голосніше, ніж будь-коли з часів Карибської кризи, варто згадати класичну теорію міжнародних відносин — «дилему безпеки». Вона, на жаль, працює, і працює безвідмовно.
Коли Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну, він очевидно сподівався залякати Європу. Натомість отримав зворотний ефект: континент, який десятиліттями економив на армії, в тому числі за рахунок цього стрімко багатіючи, різко прокинувся. Німеччина оголосила про нову політику — «перелом епох» (Zeitenwende) — а загальноєвропейські плани переозброєння оцінюються у фантастичні 800 мільярдів євро. Німецькі генерали сьогодні публічно попереджають: до 2029-2030 років Росія технічно зможе відновити сили, достатні для нападу на ЄС і НАТО.
У Кремлі цю гігантську «накачку м’язів» ЄС сприймають, авжеж, не як оборонну реакцію на свою ж агресію, а як «доказ» нібито підготовки Заходу до нападу на Росію. Це і є дилема безпеки в чистому вигляді: кроки з забезпечення безпеки однієї сторони сприймаються іншою як підготовка до атаки, що лише посилює ризику конфлікту.
Звідси — посилення ядерної риторики, постійні військові навчання та істеричні заяви про те, що країни Балтії нібито стали «аеродромом» для українських дронів. Москва навмисно стирає межу між Україною та Європою, підводячи «доказову базу» для можливого удару у відповідь.
Ігнатіус у своїй колонці для TWP має рацію в одному: якщо дивитися на світ з бункера десь під Москвою, то поточний момент може здатися стратегічним вікном можливостей. Європейські армії поки що явно не готові до тотальної війни, снарядні заводи тільки будуються, а головний гарант безпеки — США — в особі Трампа поводиться як абсолютно ненадійний партнер, який може будь-якої миті вийти з кімнати, грюкнувши дверима і залишивши союзників напризволяще.
Виснаження та вибори: чому Кремль (скоріше за все) блефує
Однак тут у гру вступають фактори, які перетворюють гіпотетичне «вікно можливостей» на зачинену кватирку. Головний стримуючий фактор лежить не в Брюсселі, не в Лондоні і навіть не у Вашингтоні. Він знаходиться серед териконів Донеччини та в степах Херсонщини. Адже російська армія давно намертво загрузла в Україні.
Уявімо собі боксера — справді сильного та потужного — який вже тривалий час проводить виснажливий бій у важкій вазі. Він б'є, сам отримує удари по печінці, голові та корпусу, не програє — але й не виграє. І тут йому пропонують одночасно розпочати другий бій: проти менш досвідченого, але більш м'язистого, «свіжого» та бадьорого суперника. Це вже не спаринг або двобій, а чисте самогубство.
Для гіпотетичного нападу на ті ж країни Балтії чи тим паче на Фінляндію Москві, скоріше за все, довелося б оголошувати нову хвилю мобілізації, закривати кордони, придумувати свій аналог ТЦК, тощо. А це вже питання не військової доцільності, а внутрішньої політичної стабільності.
І тут ми впираємося в календар. Восени 2026 року в Росії мають відбутися чергові великі федеральні вибори до Держдуми. Для путінського режиму це ритуал акламації, який вимагає абсолютної керованості та імітації «єдності народу та влади».
Велика війна з ЄС напередодні голосування — це гарантований шок для суспільства, яке Кремль старанно оберігає від правди про втрати в Україні, годуючи його телевізійною казкою про «успішну спецоперацію десь там». Нова війна — це ризик, на який Путін, з його маніакальною турботою про власне виживання, далеко не факт що піде. Йому потрібні вибори без потрясінь, а не «Велика Вітчизняна війна 2.0» — принаймні зараз.
До цього варто додати економічне виснаження. Так, економіка РФ досі показує певне зростання на папері, і загалом її абсолютно не варто недооцінювати. Але це зростання базується перш за все на оборонних держзамовленнях та сировинному секторі. Розпорошувати й без того обмежені ресурси на другий великий фронт проти сукупної економіки ЄС, яка навіть у напівсонному стані вдесятеро потужніша за російську, було б чистим безумством.
Тому публікація Міноборони РФ «списку цілей» у Європі — це, скоріше, класична інформаційно-психологічна операція. Її мета — змусити європейського обивателя засумніватися у спроможності власних урядів його захистити, підштовхнути бізнес до виведення капіталів із регіону, посіяти зерна сумніву і смути, тощо. Кремль воює словом не менш затято, ніж ракетами та дронами, бо чудово знає, що нерви та суспільна думка в західних демократіях — їхнє найвразливіше місце.
Думки експертів
Військовий експерт Олег Жданов доволі скептично оцінює публікацію The Washington Post. Втім, скептично саме з точки зору їхньої недооцінки ситуації.
«Дуже дивно для такого престижного видання писати такі речі. Таке враження, що вони мешкають десь на Місяці. На сьогоднішній день Третя світова війна, як писав голова російського генштабу Герасімов — це війна нового гібридного типу. І вона давним давно триває. А Європа відбивається від цієї війни, як може. Відбивається від постійних ІПСО, від диверсій, які проводить Росія — реальні диверсії з підривами та підпалами. Яскравий приклад — публікація нещодавно Кремлем переліку європейських оборонних заводів з їхніми адресами та вказівкою, що вони нібито є легітимними цілями для ураження. Це дуже показово. Війна давно йде. Єдине, чого не може сьогодні Росія — здійснити безпосереднє вторгнення. Бо поки тривають активні бойові дії в Україні, у РФ не вистачатиме сил та засобів для здійснення такої операції. Але рейдові дії на глибину 5-10 км з метою збройної провокації цілком можливі та ймовірні. Особливо якщо до провокацій доєднається Білорусь, чиї збройні сили є фактичним філіалом ЗС РФ», — зазначив Олег Жданов.
Політолог, директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко також вважає можливими якісь гібридні провокації з боку Кремля. Однак у повномасштабну війну між ЄС та РФ станом на зараз експерт не вірить.
«Я не вірю у велику війну між РФ і ЄС саме зараз. Росія не готова до війни на два фронта. Якщо хтось і піде на таку авантюру, це буде ще однією величезною помилкою Кремля. Вони таких дурниць робити не будуть. Все, що зараз відбувається — на кшталт погроз МО РФ та публікацій «списку цілей» у Європі — це тиск. Вони використовують нинішню ситуацію. Для цього є дві причини: погіршення стосунків між США та ЄС в рамках НАТО, коли Європа стає більш вразливою, і росіяни цим користуються. Це робиться для того, щоб Європа послабила підтримку України. А друга причина — після виборів в Угорщині стало очевидно, що підтримка Києва не лише продовжується, а навіть посилюється. Є конкретні домовленості, конкретні проєкти, нові плани підтримки. Все це посилює обороноздатність України та Європи, і це дратує росіян. Тому вони намагаються тиснути на ЄС, аби змінити політичний клімат в Європі, викликати кризу та антивоєнні настрої. Тож поки що все це лише тиск. Максимум, що можливо — провокації в гібридному стилі. Тут найбільше загроз у країн Балтії, це безумовна зона ризику. Але йдеться не про велику війну, а про військовий шантаж «слабкої ланки» Заходу. Америка за Трампа ці маленькі країни точно захищати не буде. А ефективний захист з боку Європи знаходиться під питанням», — зазначив Володимир Фесенко.
Резюмуючи, чи варто вважати, що російські танки підуть на Таллін і Варшаву «вже завтра»? З високою ймовірністю — ні. Росія сьогодні є державою з дуже мілітаризованою економікою та армією, критично зв'язаною на українському театрі воєнних дій. Її людський ресурс не безмежний, а внутрішньополітичний календар диктує потребу в сякій-такій стабільності, а не в нових глобальних потрясіннях. Заяви Медведєва та Шойгу — це інструмент психологічного тиску, спроба зіграти на «дилемі безпеки» та змусити Європу нервувати і витрачати додаткові ресурси.
Однак це абсолютно не означає, що небезпеки немає взагалі. Від Путіна та Росії можна очікувати чого завгодно, а спіраль ескалації продовжує закручуватися. Кремль фактично оголошує військовими цілями об'єкти на території держав ЄС. Конфлікт щомиті може перейти в гарячу фазу навіть без стратегічного плану «захопити всю Європу» (навряд чи такий план у російського диктатора взагалі існує). Просто війна має властивість виходити з-під контролю, особливо коли лідери втрачають останні крихти адекватності.
Тож європейським столицям варто залишатися в стані підвищеної готовності, але не піддаватися на панічні настрої. Переозброєння на 800 мільярдів євро — це не провокація війни, а запорука того, що «вікно можливостей» для Кремля зачиниться якомога скоріше. Чим швидше Європа стане суб'єктом і гарантом власної безпеки, тим менше Путін матиме бажання перевіряти її на міцність.
