В неділю, 7 червня 2026 року, у Вірменії пройшли парламентські вибори, які без перебільшення можна назвати історичними. Це не було традиційне змагання політичних програм, де опоненти сперечаються про пенсії, тарифи чи податки. Це був жорсткий геополітичний референдум. Перед громадянами Вірменії стояло екзистенційне питання: або вони довіряють прем’єр-міністру Ніколу Пашиняну та його курсу на поступовий розрив із Росією та дрейф у бік Заходу, або ж вони повертаються у фарватер Москви під керівництвом проросійської опозиції.
За підсумками підрахунку 100% бюлетенів ЦВК Вірменії оголосила про перемогу правлячої партії «Громадянський договір» на чолі з Пашиняном. Результат у 49,81% та 61 мандат із 105 можливих — це той кредит довіри, який суспільство видало чинній владі. Друге місце з 28 мандатами посів блок «Сильна Вірменія» (23,29%), третє — блок «Вірменія» з 11 мандатами (9,94%), а «Процвітаюча Вірменія» не подолала бар’єр у 4%, причому їй не вистачило менше ніж сотні (!) голосів.
Попри безпрецедентне втручання, політичні технології та прямі погрози, Кремль вкотре продемонстрував свою безпорадність там, де закінчується зона дії танків і починається зона дії виборчих бюлетенів. Вірменія обрала шлях поступового, але неухильного виходу з-під парасольки ОДКБ та пострадянської сфери впливу.
Як це сталося, що тепер буде з країною і регіоном та які висновки можна зробити? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Як проходили вибори: арешти, маски та боротьба за легітимність
Виборчий процес в жодному разі не можна було назвати ідеально спокійним та стовідсотково законним. Він пройшов в атмосфері колосальної напруги. Відразу впадає в око, що влада, усвідомлюючи високі ставки, діяла на випередження, жорстко зачищаючи поле від потенційно небезпечних гравців. Так, шістьох кандидатів у депутати від опозиційного блоку «Сильна Вірменія» заарештували просто в день голосування. ЦВК оперативно дала згоду на ці арешти.
Лідер «Сильної Вірменії» Самвел Карапетян заявив про масштабні репресії, стверджуючи, що напередодні та в день виборів було затримано понад сто представників його політичної сили. Це викликало шквал критики з боку опозиціонерів. Особливо резонансним став інцидент у Гюмрі, де невідомі в масках увірвалися до офісу партії та затримали всіх присутніх. Ось приблизно в таких умовах і проходило волевиявлення вірмен.
Однак, попри окремі ганебні епізоди, говорити про якусь тотальну фальсифікацію результатів на користь Пашиняна все ж було б неправдою. Розрив між першим і другим місцем склав понад 25% — а це сотні тисяч голосів у менш ніж 3-мільйонній країні. Вірмени, які прийшли на дільниці, свідомо голосували за «Громадянський договір», ігноруючи альтернативи. Умовно кажучи, якщо десь і були «каруселі» або використання адмінресурсу (як робить, на жаль, майже кожна влада у пострадянських країнах), Пашинян все одно не зміг би намалювати собі майже 50% підтримки. Все-таки він — не Лукашенко, а Вірменія — не Білорусь.
Геополітичний землетрус на Південному Кавказі
Наслідки цих виборів виходять далеко за межі Вірменії. Вони докорінно змінюють баланс сил у регіоні.
Перш за все, перемога Пашиняна — це тактичний успіх Заходу. Для ЄС і США збереження при владі в Єревані лояльного уряду є важливим активом. Це означає збереження моніторингової місії ЄС на кордоні, продовження політики диверсифікації енергоносіїв та поступове витіснення російських військових об’єктів з регіону. Не варто забувати і про особистий фактор: Дональд Трамп демонстрував неабияку зацікавленість у результаті, розглядаючи Вірменію як елемент ширшої стратегії стримування ірано-російського впливу.
Не менш важливим є і фактор Азербайджану та особисто президента Ільхама Алієва. Перемога Пашиняна — це подарунок для Баку. Алієву вигідний Пашинян як слабкий, передбачуваний і залежний від Заходу політик. Після поразки у Другій Карабахській війні Пашинян перебуває в пастці «миру за будь-яку ціну». Для Азербайджану це карт-бланш на подальший тиск у питаннях делімітації кордону та «Зангезурського коридору». В Баку чудово розуміють: повернення до влади радикально налаштованих реваншистів змусило б Азербайджан знову готуватися до війни, тоді як Пашинян в якомусь сенсі «торгує» частиною територій та суверенітетом в обмін на виживання своєї влади та всієї країни. Це цинічна, але дуже комфортна для Баку реальність.
Що стосується Туреччини, то для Анкари перемога Пашиняна — це надія на нормалізацію, хай і повільну. Без посередництва Москви відкрити кордон і налагодити економічні зв’язки буде набагато легше, адже зникає фактор Кремля, який вічно блокував зближення. Іран, в свою чергу, зайняв обережну позицію. Тегерану категорично не подобається зростання впливу Заходу біля своїх кордонів, яке несе із собою прозахідний уряд, однак різке ослаблення Росії дозволяє Ірану претендувати на роль «важковаговика» в регіоні — в суперництві з Туреччиною.
«Лягушатник» для політтехнологів: анатомія кремлівського провалу
Найголовніший і найтрагікомічніший аспект цих виборів — це нищівний провал Кремля. Москва зробила ставку на безпрецедентне втручання у вірменські вибори. Йшлося не просто про підтримку «правильних» кандидатів: РФ швидко перейшла прямих погроз. Торговельні санкції та обмеження, шантаж постачанням газу, закриття ринків для вірменських товарів та навіть прямі натяки на війну — це був рівень тиску, який зазвичай застосовується до відверто ворожих держав, а не до взагалі-то номінального союзника по ОДКБ та ЄАЕС.
Окремим «шедевром» стали розмови про організацію масового завезення вірменських громадян, які проживають у Росії, для голосування за проросійські сили. Це класична спроба штучно накачати електорат лояльними людьми, які фінансово залежать від РФ. Плюс до цього — традиційні спроби підкупу, фінансування опозиційних штабів та тотальна інформаційна війна, в якій Пашиняна виставляли зрадником, «агентом Сороса», тощо. Але Кремль знову схибив.
Тут ми підходимо до найцікавішого феномену. У Кремлі сидять політтехнологи, які чомусь щиро вважають себе геніями виборчого процесу. Вони переконані, що немає жодного народу, немає жодної громадської думки, немає поглядів мільйонів людей. В їхній картині світу існують лише технології: правильно вклав гроші, правильно запустив ботоферму, правильно залякав — і результат у кишені. Але незручна для них правда полягає в тому, що вони не просто морально потворні (у політиці це, на жаль, широка норма), але перш за все професійно бездарні. В країні, де вже третє десятиліття поспіль немає жодних конкурентних, чесних та відкритих виборів, де влада завжди перемагає із космічним результатом, виросли «спеціалісти», яких ніколи не перевірялися реальною конкуренцією.
Тут підходить метафора басейну. Уявімо собі дитячий «лягушатник», де глибина — метр, водичка тепла, під ногами тверде дно, а зверху нависає десяток тренерів, які неухильно наглядають за процесом. Чи може статися щось непередбачуване в таких умовах? Теоретично — так, на практиці — навряд чи. Ось саме таким «лягушатником» є вибори в Росії: там неможливо потонути.
А тепер уявімо, що ці плавці з «лягушатника» приходять у дорослий олімпійський басейн: п’ятиметрова глибина, прохолодна вода, широкі доріжки та агресивні суперники. Вони намагаються застосувати свої навички, отримані в стерильній зоні, і одразу йдуть на дно. Ось якось так і виглядає спроба Кремля втрутитися у вибори у Вірменії.
Кремль щиро старався і так само щиро програв, тому що вибори — це не його стихія. Його стихія — це роками стирати з лиця землі Донбас, бити ракетами по житлових кварталах, знищувати цивільну інфраструктуру, розганяти беззбройні демонстрації, саджати в тюрму опозиціонерів, а згодом їх там же і вбивати, тощо. Ось це в них виходить, це їхній почерк. А от тонкі виборчі технології, робота з громадською думкою, пошук компромісів та реальна політика — це вимагає гнучкості, якої в арсеналі просто немає, вона атрофована за непотрібністю.
І ось тут криється головний парадокс виборів, що пройшли. Нікол Пашинян підходив до них у вкрай складному стані. Він, м'яко кажучи, далеко не найсильніший лідер в історії Вірменії. Його репутація всередині країни була не просто неоднозначною, а глибоко токсичною для значної частини суспільства після поразки в Карабаху. Всередині країни також безліч проблем: від економіки до відчуття національного приниження.
Пашинян мав усі шанси програти, і він був максимально вразливим рівно до одного моменту — коли у гру відкрито вступила Москва. Як тільки Кремль почав диктувати вірменам, кого їм обирати, як тільки особисто Путін почав «прозоро» погрожувати війною — вибір став очевидним. Громадяни Вірменії, на відміну від кремлівських «експертів», не забули ганьби російських миротворців у Карабасі. Коли почалася війна, «союзна» Москва не допомогла Єревану приблизно нічим. А шантаж і погрози вже завершили справу остаточно.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда зазначає: результати парламентських виборів у Вірменії — це в першу чергу перемога самого Нікола Пашиняна, який має непросту політичну кар'єру, але який зробив ставку на жорстку протидію проросійським силам. Судячи по всьому, конституційна більшість стане його винагородою за рішучість.
«Але треба розуміти, що у Вірменії все ж не те щоби спостерігається помітне домінування проєвропейських сил. Тобто ситуація там постійно коливається, і буде коливатися й надалі. Тому треба дивитися за тим, якими будуть подальші дії влади, подальша підтримка, оскільки на сьогоднішній момент складно говорити про якийсь швидкий рух в ЄС. З одного боку, Вірменія — компактна країна, а з іншого боку вона в оточенні сусідів, які компенсують своїми доволі агресивними діями відсутність російсько-вірменського кордону. Ну і зрозуміло, що Вірменія, як держава, яка останньою кинула виклик Росії, буде далі намагатися розвивати свій успіх, а Росія намагатиметься реваншуватися. Тут я би припустив, що на Південному Кавказі буде гаряче», — впевнений Євген Магда.
Політолог, директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко також вважає, що вибори у Вірменії — це поразка Росії: поразка силових методів тиску, поразка з точку зору збереження адміністративно-політичного контролю РФ над Вірменією та намагання відновити прямий контроль над Єреваном.
«Пашинян для Москви чужий, його не сприймали там. Хоча він і не був прямо ворожим Кремлю, це теж треба розуміти і не мати якихось ілюзій. Але це безумовно поразка Кремля — як і перемога Пашиняна. Пашинян залишається при владі. І тут я зроблю парадоксальний висновок: не варто чекати відразу якогось розриву з РФ, ЄАЕС, ОДКБ, різку переорієнтацію на Захід, тощо. Ні. На мій погляд, більш вірогідний сценарій — відновлення політики багатовекторності, намагання Пашиняна зняти напругу у відносинах з Кремлем, продемонструвати договороздатність. Це не означає, що Пашинян відмовиться від курсу на євроінтеграцію, але це не буде стрімкий рух в Європу, а cкоріше повільне відповзання від Росії. Бо Вірменія дуже сильно залежить від Москви, там є військова присутність РФ, тошо.
Пашинян не буде ризикувати. Для нього тема євроінтеграції була виборчою стратегією — не політичною, а саме виборчою. Але вибори закінчились. Пашинян не відмовиться від проєвропейської стратегії, але балансуватиме в цьому питанні з Росією. Не варто також вважати, що ті, хто голосували за опозицію, проти євроінтеграції. Ні, вони перш за все проти Пашиняна, вони не сприймають його за програну війну, за авторитарні нахили. Там є багато таких виборців і таких політиків, з деякими я навіть спілкувався особисто. Нинішня Вірменія взагалі дуже нагадує Україну до 2014 року. Пашинян — це такий мікс Ющенка і Кучми з вірменськими особливостями. Тож ось така непроста ситуація і надалі зберігатиметься у Вірменії», — заявив Володимир Фесенко.
Резюмуючи, результати виборів у Вірменії — однозначно чергова зовнішньополітична поразка Російської Федерації. Поступова втрата Вірменії як контрольованого сателіта — це не просто іміджевий удар, а ще один тектонічний зсув на пострадянському просторі. Формальне членство в ОДКБ наразі виглядає як атавізм, який скоріше за все згодом усунуть. Офіційно Єреван пропонує політику євроінтеграції.
Проте варто уникати небезпечних ілюзій, як це було в Україні у 2013 році. Вірменія не прокинулася 8 червня 2026 року процвітаючою європейською державою. Жодного швидкого вступу до ЄС не буде. Не варто очікувати, що завтра зникнуть кордони, а потоки інвестицій затоплять країну. Такі геополітичні розвороти — це марафон, який триватиме десятиліттями, а результат при цьому взагалі не гарантований.
