Станом на зараз (15-17 червня) у французькому Евіані проходить саміт «Великої сімки». Його порядок денний значною мірою визначатиме не стільки офіційний розклад, скільки одна ключова інтрига. Вона вміщується в коротку формулу: чи вдасться Україні та її європейським союзникам змусити Дональда Трампа остаточно забути про «дух Анкориджа». Тобто йдеться про минулорічну зустріч президента США та російського диктатора Володимира Путіна на Алясці, де сторони нібито домовилися, зокрема, про вихід ЗСУ з Донбасу в якості умови закінчення війни.
Певна іронія моменту полягає в тому, що лідери збираються обговорювати перспективи миру на тлі надзвичайно жорстокої демонстрації сили з обох боків. У ніч на 15 червня Росія здійснила черговий масований обстріл України, цілеспрямовано вдаривши по Києву. Знову загинули та травмувалися десятки людей, а один з «шахедів», зокрема, влучив в Успенський собор Києво-Печерської лаври, пошкодивши історичну святиню. Вже вранці 16 червня, просто під час саміту, українські дрони у відповідь атакували нафтопереробний завод у Москві.
Війна говорить виключно мовою вибухів, і саме під цей акомпанемент лідери західних держав намагатимуться намацати контури нового порядку — чи принаймні зроблять вигляд. Чого ж очікувати від цього саміту Україні і який результат бажав би бачити Київ? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Головна битва — за свідомість Трампа
Корінь дискусій в Евіані — не просто чергове обговорення допомоги Україні чи щось на кшталт цього. Тим паче, що Україна не є єдиною темою для діалогу. Це спроба переграти результати аляскинських домовленостей Трампа з Путіним, які передбачали виведення українських військ із Донбасу. Для Києва та європейських столиць принципово важливо, щоб цей сценарій навіть теоретично не міг повернутися на стіл переговорів.
Європейці прибули на саміт не просто з наміром заручитися підтримкою Трампа — вони прагнуть зробити його співавтором нової стратегії. «Євротрійка» (Велика Британія, Франція та Німеччина) наразі вважають, що хід війни змінився на користь України, а отже, відкрилося вікно для перегляду умов потенційного миру. Їхня пропозиція співзвучна з позицією. Києва: припинення вогню по лінії фронту. Також, можливо, обговорюватиметься питання західних миротворців, проти чого рішуче виступає Москва. Це спроба інституціалізувати присутність Заходу в Україні, зробити лінію зіткнення не тимчасовою межею, а фактично новим «кордоном безпеки».
У цьому контексті особливої ваги набуває позиція не лише Вашингтона, але й інших учасників G7. Японія, яка цьогоріч головує в «сімці», послідовно підтримує санкційний тиск на Росію, однак її власні безпекові інтереси в Азійсько-Тихоокеанському регіоні змушують Токіо дедалі уважніше придивлятися до того, як Захід вибудовує довгострокову стратегію стримування. Канада та Італія, своєю чергою, традиційно виступають за дипломатичні шляхи врегулювання, але водночас не готові залишатися осторонь, якщо основні гравці — США, Британія, Франція та Німеччина — сформують єдиний фронт. Отже, тиск на Трампа відбуватиметься не лише з боку європейської трійки, а й через демонстрацію широкого консенсусу всередині G7.
Тим часом Путін грає на випередження. Напередодні він вчергове дав зрозуміти, що нібито готовий до переговорів з Україною та Заходом, але виключно на основі «анкориджських умов». Готовий Путін і до зустрічі з українським лідером — але демонстративно кличе його в Москву. А 14 червня, за два дні до саміту, і Зеленський, і Путін практично синхронно провели телефонні розмови з Трампом. З коментаря Зеленського випливало, що він намагався довести Трампу безперспективність подальшої прив’язки до старих схем і необхідність посилення тиску на Росію. Натомість помічник російського автократа Ушаков озвучив тезу про те, що Трамп пообіцяв вплинути на європейців і Київ — вочевидь, у бік реалізації аляскинських умов. Як-то кажуть, думки розділилися.
Для президента США ця ситуація є складним балансуванням між різними векторами подальшого руху. З одного боку, повний розрив із «духом Анкориджа» означатиме втрату обличчя перед Путіним і потенційну ескалацію, чого він завжди прагнув уникнути. З іншого боку, якщо американський лідер проігнорує аргументи європейців та України і залишиться на попередніх позиціях, це може коштувати йому подальших провалів, адже йти на умови Вашингтона та Москви Київ і Європа не бажають.
Наближаються вибори до Конгресу, і хоча зовнішня політика рідко буває вирішальним фактором для американського виборця, тема «зради союзників» чи «потурання Росії» здатна мобілізувати опонентів. До того ж військово-промислове лобі в США зацікавлене в збереженні й нарощуванні замовлень, а отже, теж тиснутиме на Білий дім у бік продовження підтримки Києва.
Три вимоги Києва
У цій складній дипломатичній партії в України є цілком предметний список побажань до учасників саміту. Видання Politico окреслило три головні напрямки, на яких Зеленський та його європейська «група підтримки» зосередять основні зусилля.
Перше — ракети. Україна домагається прискорення поставок перехоплювачів до систем Patriot, а також, можливо, далекобійних ракет. Це питання набуло особливої гостроти після чергового нічного удару по Києву: влучання в Лавру стало болючим нагадуванням, що українське небо досі не захищене достатньою мірою. Водночас нинішні удари по російській логістиці та успіхи у «війні дронів» демонструють, що Україна здатна ефективно використовувати західну зброю, завдаючи чутливих ударів вглиб території противника.
Друге — гроші. ЄС уже покрив фінансові потреби України на найближчий час, схваливши кредит у 90 мільярдів євро. Але Києву потрібно ще щонайменше 20 мільярдів. Йдеться не лише про пряму військову допомогу: ці кошти потрібні для підтримки макроекономічної стабільності, виплати зарплат бюджетникам, відновлення пошкодженої інфраструктури, тощо. Питання фінансування, як завжди, стає питанням виживання.
Третє — санкції. Україна вже тривалий час тисне на союзників із вимогою посилити економічний тиск на Москву, але результати залишаються неоднозначними (особливо коли йдеться про позицію Вашингтона). ЄС зараз готує вже 21-й (!) пакет санкцій проти Росії, однак утримався від ключової заборони на морські перевезення російських нафтових танкерів. Це рішення свідомо відклали до саміту G7, сподіваючись, що США підтримають цей крок саме тут, у Евіані. За інформацією двох європейських чиновників, без американського плеча санкційний тиск залишається неповним, а отже й менш болючим для Кремля. Втім, навряд чи Трамп буде в захваті від ідеї чергового санкційного пакету.
Військовий контекст, у якому відбувається саміт, також неможливо ігнорувати. Удар по Києво-Печерській лаврі — це не просто черговий воєнний злочин проти культурної спадщини, а меседж, адресований безпосередньо учасникам G7. Росія демонструє, що готова нищити навіть найсвятіші символи православної культури та духовності, що для неї не існує жодних «червоних ліній». Це свідома ставка на залякування: мовляв, будь-які ваші плани ми зустрінемо ескалацією, на яку ви не наважитеся відповісти.
Водночас українська атака на Московський нафтопереробний завод — це дзеркальна, хоча й далеко не така масштабна, відповідь. Київ показує, що війна має зворотний бік, що російська територія не є недоторканною і що жодні домовленості в Анкориджі чи деінде не гарантують безпеки навіть російській столиці. Це також сигнал Трампу: Україна не бажає бути пасивним об’єктом торгів, вона має власні інструменти впливу на хід конфлікту. І якщо Вашингтон спробує примусити Київ до невигідного миру, наслідки можуть бути непередбачуваними не лише для України, а й для всієї архітектури регіональної безпеки.
Окрема інтрига — особиста зустріч Трампа й Зеленського. Офіційно Білий дім заявляв, що така розмова не запланована. Але потім сам президент США підтвердив, що ця зустріч вже відбулася — як пишуть ЗМІ, в присутності президента Франції Еммануеля Макрона.
Як би там не було, але лідери точно зустрінуться ще раз на спільній сесії, та чи вийде з цього щось більше — питання відкрите. Саме у форматі тет-а-тет часто вирішуються найскладніші проблеми, і відсутність такої розмови може означати, що переконати Трампа буде значно важче. Водночас надмірна публічність навколо можливої зустрічі може зіграти проти Києва, адже Трамп не любить, коли його намагаються загнати в кут очікуваннями.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда так коментує саміт G7 у Франції:
«Що треба знати, коли ми говоримо про саміт «сімки», який проходить на березі Женевського озера? По-перше, це дійсно зібрання найбільш потужних гравців Заходу і це те зібрання, яке буде привертати до себе увагу. Друге — це те, що Україна там буде присутня в особі Володимира Зеленського, але не варто забувати, що Україна — не єдина тема. Я також не зовсім зрозумів, чому Зеленський хотів запросити туди Путіна, адже він не входить до числа учасників G7. І, чесно кажучи, цей формат мені не зовсім зрозумілий з його боку. Проте президенту, очевидно, краще знати… Ясно, що Дональд Трамп буде перебувати в стані ейфорії, оскільки він зараз мріє про мирну угоду з Іраном. Тому давайте будемо на це дивитися достатньо прагматично. Ну і ще один момент: «сімка» не має можливості ухвалювати домовленості, які будуть обов'язковими до виконання. Тому варто мислити тверезо і розраховувати насамперед на себе та підтримувати Сили оборони України. Інших союзників у нас немає».
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік вважає, що зараз Україна та Росія реалізують вкрай антагоністичні переговорні стратегії.
«Росія наполягає на поверненні до домовленостей, досягнутих в Анкориджі. Москва апелює до необхідності Вашингтона дотримуватися цього слова. Україна ж прагне просунути Європу як повноцінного учасника переговорного процесу та зробити основою врегулювання 5 умов миру, які зараз практично виступають спільною українсько-європейською позицією. Одночасно українська сторона намагається дезавуювати Анкорідж та виключити його як потенційно небезпечний для себе формат домовленостей. Основний зміст наступного етапу переговорів визначатиметься зіткненням двох принципово різних стратегій: російської спроби зберегти Анкорідж як вихідну базу врегулювання та українсько-європейську спробу сформувати нову переговорну рамку. Подальший перебіг подій буде залежати від того, чи США спробують зберегти наступність колишніх домовленостей з РФ або визнають необхідність перегляду переговорної основи з урахуванням нової спільної позиції України та Європи. США опиняються у складному становищі. З одного боку, в Анкориджі Вашингтон про щось, мабуть, домовлявся з Москвою. А з іншого боку, з моменту зустрічі в Анкориджі політична, військова та міжнародна ситуація суттєво змінилася. І ці зміни також неможливо ігнорувати», — зазначив Руслан Бортнік.
Резюмуючи, саміт в Евіані — це не просто зустріч лідерів, а черговий важливий момент у всій ситуації довкола війни та миру. Якщо Зеленському та європейцям вдасться переконати Трампа зайняти жорсткішу позицію щодо Росії, це відкриє шлях до реалізації україно-європейського мирного плану, який заключається в перш за все припиненні вогню по лінії зіткнення, проти чого активно протестує РФ. Якщо ж Трамп залишиться в полоні «духу Анкориджа», Україна ризикує опинитися в ситуації, коли Вашингтон у якийсь момент почне схиляти її до поступок Кремлю.
Показово, що обидві сторони конфлікту обрали однакову тактику напередодні саміту — демонстрацію сили. Удар по Лаврі мав нагадати Заходу, що Росія не зупиниться перед ударами по найсвятішому. Удар по Московському НПЗ — що Україна здатна бити вглиб і болісно. Це війна нервів, у якій дипломатичні аргументи підкріплюються військовими діями. Тож найближчі дні напружених дискусій покажуть, чи вдалося Києву та його союзникам переламати ситуацію на свою користь, чи все залишилося так само, як і було.
