Вибори в Державну думу Росії офіційно завершилися. Вони пройшли без сюрпризів, без ексцесів і без жодної події, яка хоч якось загрожувала би чинній владі. Стрес-тест система подолала успішно: вона намалювала все так, як і планувала. Не було ані масових протестів, ані несподіваних результатів, ані навіть натяку на те, що щось могло піти не за сценарієм. «Спеціальна виборча операція» в РФ офіційно завершилася — і завершилася добре для режиму.
Але куди важливіше поговорити не про намальовані відсотки й не про те, хто і скільки мандатів отримав у цьому фіктивному парламенті. Важливіше зрозуміти інше: навіщо взагалі ця електоральна процедура потрібна Кремлю, що вона означає для системи загалом і які висновки з неї випливають. Адже вибори в Росії — це не про вибір і зміни, а про щось геть інше.
Про що саме — розбирався політичний оглядач UA.News Микита Трачук. Детальніше в нашому матеріалі.
Арифметика електорального фарсу: хто виріс, хто просів і до чого тут Кадиров і Кім Чен Ин
Почнемо з цифр. За даними після обробки понад 96% протоколів, явка на вибори перевищила 59%. Це, до речі, вже сама по собі цікава цифра, але про неї трохи згодом.
Розклад по партіях на момент написання матеріалу виглядає так:
- «Єдина Росія» — 57,83%;
- КПРФ — 13,76%;
- ЛДПР — 9,01%;
- «Нові люди» — 7,96%;
- «Справедлива Росія» — 5%.
Попередньо партія влади — «Єдина Росія» — отримує як мінімум 355 місць у новому парламенті. Це конституційна більшість і абсолютний рекорд політсили за весь час її існування. Цікаво також, що «ЄдРо» проводить в Думу 86 учасників війни в Україні: майже 20% від майбутньої фракції.
Тепер порівняймо результати з 2021 роком. Тоді цифри були наступними:
- «Єдина Росія» — 49,82% (324 мандати);
- КПРФ — 18,93%;
- ЛДПР — 7,55%;
- «Справедлива Росія — За правду» — 7,46%;
- «Нові люди» — 5,32%.
Що ми бачимо? Партія влади не просто втримала позиції — вона їх суттєво покращила: плюс 8% до результату і плюс понад 30 (!) мандатів. КПРФ просіла — з майже 19% до менш ніж 14%. ЛДПР трохи підросла. «Справедлива Росія» просіла аж до межі прохідного бар'єра — 5%. А от «Нові люди» — абсолютно контрольований АП, дуже-дуже умовно-ліберальний проєкт для міського середнього класу — виросли майже вдвічі: з 5,32% до 7,96%.
Це, мабуть, єдиний результат, який хтось може з великою натяжкою подати як сенсацію, але ні. «Нові люди» — це не опозиція, а системний проєкт, який виконує конкретну функцію: збирати голоси тих, хто хоче виглядати як нібито «не за владу», але при цьому не готовий голосувати за комуністів, есерів чи тим паче за когось реально опозиційного.
Окремо варто згадати «Яблуко» — єдину антивоєнну партію, яку спершу допустили, а потім зняли з участі в цих виборах через формальний суд (який більше скидався на судилище). Допустили її врешті рівно в одному регіоні — Новгородській області. Там вона пройшла у місцеву обласну думу з результатом 6,2%. Результат в одному-єдиному регіоні з усієї країни більше ніж красномовний.
І нарешті вишенька на торті. Очільник Чечні Рамзан Кадиров «переміг» на виборах республіки з результатом… 99,85%. Гарний показник, але трохи не дотягнув до лідера КНДР Кім Чен Ина, який на цьогорічних виборах отримав 99,93% голосів. Як-то кажуть — є куди рости і над чим працювати!
Отже, фарс під назвою «вибори» в РФ завершився. Все пройшло гарно для системи, жодних серйозних кризових ситуацій не зафіксовано. Та виникає питання: якщо вибори в Росії — це абсолютно штучна процедура, де результат відомий заздалегідь, то навіщо вони взагалі потрібні? Навіщо витрачати понад 30 мільярдів рублів, ганяти людей на дільниці, малювати відсотки, тощо? Відповідь на це питання — ключ до розуміння всієї російської політичної системи.
Навіщо автократіям вибори
Вибори в авторитарних і тоталітарних системах — це не реверанс до демократії, не її імітація і не спроба щось із себе зобразити, як вважають на Заході. Це окремий політичний інститут зі своєю логікою, функціями і призначенням. Цей інститут існував в СРСР, існує в КНДР, в Ірані, в Сирії, в Росії та інших подібних країнах. Про демократичність, відкритість чи чесну конкуренцію тут не йдеться взагалі. Але що ж це тоді?
По-перше, це не електоральний, а адміністративний захід. Вибори в РФ — це не про те, щоб виборці обрали владу. Це про те, щоб влада продемонструвала свою спроможність організувати великий, складний, багатокомпонентний процес і провести його так, як потрібно. Це як Олімпіада в Сочі: не просто спортивний захід, а демонстрація сили, міці й спроможності системи.
Ось вибори — це буквально та сама «електоральна Олімпіада». Провести правильні «вибори», розіграти все як по нотах, показати, що система контролює кожну дільницю, кожного спостерігача, кожен бюлетень — це і є кінцева мета. Це регулярний краш- і стрес-тест для системи, який тримає її в тонусі. Вона як би перевіряє саму себе: чи все працює, чи всі на місцях, чи можна покластися на адмінресурс, тощо.
По-друге, це свого роду референдум чи навіть акт аккламації. Влада звертається до народу, аби той підтвердив: так, ви досі є влада. І народ, власне, це підтверджує. Бюджетники, військові, чиновники та інший адмінресурс голосує за владу, бо їм так сказали. Щирі прибічники голосують за владу, бо вони справді в неї вірять. А опозиційний виборець або не ходить на вибори, або його голоси просто не враховуються за рахунок докидування «правильних» бюлетенів і малювання «потрібних» цифр у підсумковому протоколі.
І ось тут ми підходимо до ключового питання — явки. 59% виглядає як цілком стандартна ситуація для парламентських виборів: у розвинених демократіях явка зазвичай складає 60-70%. Але насправді такий відносно низький показник дуже вигідний владі. Бо при низькій явці режим має можливість «домалювати» будь-який результат. А опозиційно налаштований виборець навіть у теорії не може щось на це сказати, адже він на вибори, скоріше за все, взагалі не ходив — то які претензії?
Саме в цьому і полягає сенс авторитарних виборів. Прийти мають переважно ті, хто і так проголосує «правильно», а для всіх інших просто не має бути вибору. Це фарс у демократичному розумінні, але для режиму це успішно складений іспит і ознака того, що можна й надалі вести ту ж політику, яка велася до того. Система перевірила себе — і переконалася, що у неї все гаразд, не дивлячись ні на що.
Що буде далі: останній виборчий цикл і нова «підпитка легітимністю»
Треба розуміти, що це був останній виборчий цикл у РФ на багато років вперед. Найближчими роками ніяких виборів — ні парламентських, ні президентських — не планується. Система отримала все, що хотіла: підтвердження, аккламацію, легітимність. І тепер вона може й надалі робити те, що вважає за потрібне, не звертаючи уваги ні на що.
Ключове: Путін отримав нову «підпитку легітимністю». Він, схоже, щиро вважає, що все гаразд, що його курс підтримують, що 57,83% за «Єдину Росію» — це не намальовані цифри, а справжній вияв народної волі. Це, ймовірно, щира віра людини, яка вже стільки років перебуває при владі, що давно не відрізняє реальність від власного світу чистих абстракцій. Трагедія в тому, що вся система заточена під цю людину, її бачення і рішення. І немає жодних внутрішніх механізмів, які могли б її зупинити чи бодай скоригувати курс.
Що це означає на практиці? Як мінімум те, що війна продовжиться і розширюватиметься. Ніяких сигналів про готовність до деескалації немає. Навпаки: новий парламент з тотальною конституційною більшістю «Єдиної Росії» — це інструмент для подальшої радикалізації. Будь-які законодавчі зміни, які потрібні для продовження війни, будуть ухвалені без жодних перешкод.
Дуже ймовірна в тій чи іншій формі також якась мобілізація в РФ. Можливо, прихована — не така, як в Україні, коли всі бачать беззаконня з боку ТЦК і поліції. Але все ж якась її форма цілком можлива, і скоріше за все, рано чи пізно ми її побачимо.
І ще один доволі сумний висновок з російських виборів — вони стали черговим провалом для залишків опозиції, лібералів, антивоєнних спікерів, тощо. Бо такі системи, як російська, НЕ змінюються на виборах. Якщо автократію можна перемогти електорально — це не автократія. Це вже щось інше, як в Угорщині, якийсь гібридний режим, де «беззмінного» Орбана врешті просто взяли й змінили на чесних виборах.
Але Росія — це не гібридний режим, а дуже стара, дуже персоналізована й тотально консолідована автократія. Тому всі заклики ліберальних спікерів йти і голосувати були, на жаль, просто наївними лозунгами. Це не допомогло. Опозиційний виборець просто не прийшов на дільниці, тому що не бачить в цьому жодного сенсу. І його складно за це засуджувати, адже сенсу насправді немає.
Такий режим, як російський, неможливо змінити на виборах. Його може змінити народне повстання, збройний чи беззбройний переворот, смерть лідера, змова еліт, тощо. Але ніяк не чергові парламентські вибори, та ще й в умовах повномасштабної війни. І чим швидше це зрозуміють залишки опозиції — і перейдуть, врешті, до інших методів боротьби — тим краще буде для всіх: і для України, і для Росії, і для світу загалом.
Резюмуючи, вибори до Держдуми-2026 у Росії — це не демократична подія, а адміністративна процедура. Це іспит для системи, її екзамен і краш-тест. Розуміти це критично важливо, бо інакше ми прирікаємо себе на вічне розчарування — «Ну як так? Чому люди не вийшли? Чому не проголосували протестно? Чому не змінили владу? Мабуть, це нація рабів!».
Думати так дуже зручно і приємно — але від цього ця думка не стає правильною. Відповідь же доволі проста: сталося саме «так» і ніяк інакше тому, що так працює сама система. Це її інституційний дизайн, тобто вона створена рівно таким чином, щоб не змінюватися на виборах. І вона вкотре успішно це довела.
Для Заходу це означає необхідність відмовитися від ілюзій щодо можливості переграти Кремль на його полі. Ніякі вибори, ніякі санкції, ніякі дипломатичні ініціативи не змінять курс РФ, не змінять російську систему зсередини. Вона закрита, самодостатня і відтворює саму себе.
Для України це означає майже стовідсоткову гарантію подальшої ескалації. Путін не зупиниться, і його новий парламент, де 20% фракції «Єдиної Росії» складають окупанти-«ветерани «СВО» — це сигнал про готовність до продовження і радикалізації війни.
А для тих, хто на 26-му році путінського правління все ще чомусь вірить у можливість зміни російської системи через вибори, є проста і вже згадана вище істина: якщо автократію можна перемогти електорально — це не автократія. Росія — це автократія. Вибори в ній — не інструмент змін, а інструмент самозбереження. Вони створені саме так і рівно для того, щоб нічого не змінилося. І з цією задачею вони успішно справляються кожного разу. Вересень-2026 не став виключенням, і не міг їм стати.
