Нещодавно Державний департамент США офіційно оголосив усю Західну півкулю «винятковою зоною інтересів Сполучених Штатів». Офіційні ресурси Білого дому публікують пресрелізи, в яких написано «не грайте в ігри з президентом Трампом». А сам американський лідер дає зрозуміти, що має претензії до дуже багатьох держав регіону.
Ці заяви лунають на тлі недавньої спецоперації у Венесуелі, яка завершилася блискавичним викраденням місцевого диктатора Ніколаса Мадуро, та повторних заяв Дональда Трампа про претензії на острів Гренландія, який належить Данії. У цьому контексті сам президент США, схоже, керується старою геополітичною ідеєю Америки — «доктриною Монро». Щоправда, він сам з гумором називає її «доктриною Донро», ніби перефразовуючи від власного імені — Дональд або ж «Донні», як його часто називають у соцмережах.
Що таке «доктрина Монро», звідки вона взялася і як ця ідея виглядає в інтерпретації нинішньої адміністрації Сполучених Штатів? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Доктрина Монро: ізоляціонізм як засіб домінування
Доктрина Монро з’явилася на світ 2 грудня 1823 року, коли п’ятий президент США Джеймс Монро виголосив свою щорічну промову перед Конгресом. Її суть можна звести до трьох ключових принципів: поділ світу на європейську та американську системи впливу, невтручання США у справи Європи та, що найважливіше, недопущення подальшої колонізації або втручання європейських держав у справи незалежних країн Нового Світу.
Тобто йшлося про ізоляціонізм Сполучених Штатів, але у специфічному вигляді. «Ми не ліземо до вас, але наші справи — то наші справи» — якось так можна описати це простими словами. Фраза «Америка для американців», хоча й не звучала в оригінальному тексті виступу Джеймса Монро, ідеально передала її суть.
Для розуміння цієї ідеї необхідно заглибитися в тогочасний історичний контекст. На початку XIX століття латиноамериканські колонії поступово здобували незалежність від Іспанії та Португалії. Тоді ж європейські монархії, об’єднані в Священний союз після наполеонівських війн, розглядали можливість їхнього повернення під свій контроль.
США, на той час ще дуже молода, але вже доволі велика та амбітна держава, оголошувала Західну півкулю своєю сферою впливу, забороняючи доступ туди старим імперіям. Парадокс полягав у тому, що формально проголошуючи ізоляціонізм і антиколоніалізм, Вашингтон фактично претендував на роль єдиного гегемона в регіоні. Тобто ізоляціонізм все ж таки був виборочним і його не можна порівнювати з, наприклад, періодом японської самоізоляції «Сакоку» за часів династії Токугава.
Вже в ХХ столітті доктрина Монро отримала численні продовження та нові інтерпретації. «Наслідок Рузвельта» у 1904 році проголошував право США на силове втручання в країнах Латинської Америки як «міжнародну поліцейську силу» для захисту своїх інтересів. Це призвело до десятків інтервенцій, встановлення марионеткових режимів та тривалого відчуття «імперіалістичного гніту» серед латиноамериканців. Саме тому цей регіон переважно досі залишається лівим та відверто недолюблює Америку.
А протягом Холодної війни доктрина була переорієнтована на боротьбу з радянським впливом та боротьбу з «червоною загрозою». Таким чином США виправдовували підтримку відверто диктаторських режимів у Гватемалі, Чилі, на Кубі до комуністичної революції, в Нікарагуа, тощо. Існує відома крилата фраза, нібито сказана президентом Франкліном Рузвельтом про нікарагуанського автократа Сомосу, яка наглядно ілюструє всю американську політику: «він, може, і сучий син, але це наш сучий син».
Вже з кінця ХХ століття, в умовах глобалізації та нового міжнародного права, відкрита апеляція до доктрини Монро стала політично некоректною. Адміністрації обох Бушів, Білла Клінтона та Барака Обами наголошували радше на партнерстві та спільних цінностях, уникаючи відверто односторонніх імперіалістичних заяв (хоча обидва Буші, і особливо молодший, іноді могли сказати щось таке, від чого весь світ потім дуже дивувався).
Як би там не було, але здавалося, що цей релікт минулого остаточно відійшов у історію. Однак геополітична реальність має властивість повертати нібито забуті концепції у нових інтерпретаціях.
Доктрина Трампа: старе вино в нові міхи
Повернення Дональда Трампа до риторики про доктрину Монро — не випадковість, а продумана геополітична стратегія, яку сам же Трамп уже чи то жартома, чи то всерйоз (хто його розбере?) назвав «доктриною Донро». Вона бере за основу оригінал, але змінює акценти, покладаючись на сучасність.
«Доктрина Монро — це серйозна справа, але ми значно перевершили її… В рамках нашої нової стратегії національної безпеки ніхто більше не буде сумніватися в тому, що Америка домінує в Західній півкулі», — заявив Трамп буквально кілька днів тому.
Перший компонент «Донро» — посилений ізоляціонізм щодо Старого Світу. «Нехай європейці самі вирішують свої проблеми»: цей мотив постійно звучить від Трампа у контексті НАТО, торгівлі та безпеки. США більше не бажають бути «світовим поліцейським» загалом, але готові стати безкомпромісним шерифом у своєму власному дістрікті. Це чітко продемонструвала спецоперація у Венесуелі, спрямована на усунення президента Ніколаса Мадуро, а також погрози щодо Куби, Колумбії та Гренландії.
Другий ключовий компонент — відверте оголошення Західної півкулі зоною виняткових національних інтересів США. Заява Держдепартаменту є прямою відсилкою до 1823 року. А претензії на Гренландію, які спочатку викликали здивування та насмішки, насправді є логічним, хоча й екстравагантним, продовженням цієї доктрини.
Гренландія — найбільший острів світу, стратегічний плацдарм у Північній Атлантиці та Арктиці, дуже багатий ресурсами і, формально, частина Данії, тобто держави-члена ЄС і НАТО. Її захоплення символічно та фактично розширило б американську сферу впливу та остаточно виключило б інших гравців з арктичного регіону, який уже стає новим полем глобальної конкуренції.
Силовий потенціал «доктрини Донро» також очевидний. Адміністрація Трампа не соромиться погрожувати не тільки якимись санкціями, але й прямим військовим втручанням для захисту своїх інтересів у регіоні. Прагматизм та цинічний раціоналізм витіснив будь-яку риторику про демократію та права людини.
Важливо не те, який режим в умовній Венесуелі, а те, чи контролює він нафту в інтересах США — чи, наприклад, Китаю та Росії. Боротьба з європейськими колоніалістами трансформувалася в боротьбу з новими геополітичними конкурентами, які, як вважає Трамп, намагаються зазіхнути на «задній двір» Америки.
Підбиваючи підсумки, у своїй основі і доктрина Монро 1823 року, і її сучасна версія «Донро» ґрунтуються на класичній геополітиці. Ця дисципліна, яка формально вивчає вплив географії на політику, дає зручне «інтелектуальне» обґрунтування старим, як сам світ, прагненням політиків до влади та контролю. Це її основна і фактично єдина задача.
Концепції «життєвого простору», «сфер впливу», «Хартленду» і так далі на перший погляд оперують науковим лексиконом, виглядають солідно та авторитетно. Однак в їхній суті лише одне: пояснити, чому сильна держава має право домінувати над сусідами. В цьому — суть геополітики, а все інше — лише словесні форми.
Для США таким «Хартлендом» завжди була вся Західна півкуля. Контроль над нею гарантує безпеку, надає ресурси та підтверджує статус світової держави. Доктрина Монро була першим формальним вираженням цієї претензії. «Доктрина Донро» — це її ревізія в епоху, коли глобальна гегемонія США вже не є безумовною, а конкуренція з Китаєм, Росією та навіть ЄС знову робить регіональний контроль критично важливим.
Отже, ми бачимо не просто якусь риторичну ностальгію за минулим, а стратегічне переосмислення старої ідеї в нових умовах. Відмова бути світовим поліцейським супроводжується рішучістю бути жорстким шерифом у власному геополітичному районі.
Це повернення до realpolitik, де сировинні інтереси та військова міць куди важливіші за якусь там ідеологію. І доктрина Монро, перефразована на власний лад Дональдом Трампом, ідеально відповідає цій новій, або добре забутій старій, логіці світової політики. Вона нагадує, що історія циклічна, а карта світу в головах великих державних діячів часто має зовсім інші кордони, ніж у політичних атласах чи документах ООН.
