Коли президент Зеленський виходив на трибуну Генеральної асамблеї ООН у вересні 2026 року, він навряд чи міг передбачити, що кілька слів про передачу двох північнокорейських військовополонених Південній Кореї запустять ланцюгову реакцію, яка за місяць призведе до скандалу на рівні глав держав і відкликання посла Республіки Корея з Києва.
Ще місяць тому тому Сеул був одним із тих партнерів, які не потрапляють у заголовки, але тихо й послідовно роблять свою справу: голосують за проукраїнські резолюції, виділяють сотні мільйонів доларів на гуманітарні програми та відбудову, передають обладнання для розмінування, тощо. Тепер ці відносини під великим питанням. І хоча формально йдеться про дипломатичну суперечку навколо одного епізоду, насправді ж на кону стоїть значно більше: довіра, яку Україна будувала роками і яку втратила за один виступ і подальшу неефективну комунікацію.
Що саме сталося між Києвом і Сеулом, чому це важливо і чи можна ще щось врятувати у відносинах з Південною Кореєю? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Що сталося між Києвом і Сеулом: хронологія скандалу
Ця історія почалася не у вересні, а значно раніше, у січні 2025 року, коли українські військові взяли в полон двох солдатів армії КНДР у Курській області. Згодом, вже восени 2026-го, їх передали Південній Кореї — країні, яка формально перебуває у стані війни з Північною Кореєю, яка формально претендує на весь Корейський півострів і не визнає розділення між державами, і для якої будь-яка інформація про її громадян (навіть військових противника) є надзвичайно чутливою.
За даними Сеулу, передача відбувалася за умови конфіденційності. Щобільше: як стверджує голова корейського МЗС Чо Хьон, саме Україна спочатку просила не розголошувати цю інформацію. Але наприкінці вересня Зеленський під час виступу на Генасамблеї ООН публічно згадав про передачу полонених.
Для Сеула це стало порушенням домовленості та справжнім шоком. Реакція президента Лі Чже Мьона була безпрецедентно жорсткою: він заявив, що «людину, яка ради власної дрібної вигоди шкодить чиємусь життю, національним інтересам і безпеці, називають убивцею або зрадником», вочевидь маючи на увазі Зеленського. Південна Корея чітко дала зрозуміти, що вважає дії Києва порушенням домовленостей.
Далі події розгорталися стрімко. Адміністрація президента Південної Кореї висловила «глибокий жаль» з приводу «одностороннього розкриття інформації» та «неправдивої заяви про те, що угоди про нерозголошення не існувало». МЗС країни викликав українського представника, щоб висловити протест. Сеул вимагав офіційних пояснень і вибачень, причому публічно. Київ же наполягав, що жодних обіцянок про нерозголошення нібито не давалося, а Україна «виконала всі свої зобов’язання» — просто в результаті між сторонами ні з того ні з сього виникло «непорозуміння».
Компромісу в результаті не знайшли. 8 жовтня Сеул відкликав свого посла в Києві. А 20 жовтня МЗС Південної Кореї оголосило про скорочення дипломатичної місії в Україні. Як наслідок: рівень дипломатичної присутності Південної Кореї в Україні відчутно знижено, а відносини між країнами перебувають у найгіршому стані за весь час повномасштабної війни.
Південна Корея — партнер, якого легко недооцінити
На тлі величезних (в минулому) американських пакетів військової допомоги, французьких мільярдів або німецьких бронемашин і систем ППО Південна Корея не здається якимось «гігантом» допомоги Україні. Вона не передавала Києву летальної зброї: це принципова позиція Сеула, зумовлена складною безпековою ситуацією на Корейському півострові та небажанням дратувати Росію, яка має серйозний вплив на Пхеньян. Але зводити роль Сеула лише до відсутності зброї було б величезною помилкою і недооцінкою.
По-перше, загальна сума допомоги, наданої урядом Південної Кореї з 2022 по 2025 рік, перевищує $550 млн. Ще один пакет на $100 млн надали Києву вже в липні 2026-го. А починаючи з 2025-2026 років країни перейшли до реалізації більш масштабних довгострокових програм пільгового кредитування (EDCF) обсягом до $2,1 млрд.
По-друге, є й інша критично важлива допомога. В січні 2024 року Південна Корея передала Україні 200 пікапів для ДСНС. У травні 2025-го — 16 підводних дронів для розмінування. Це обладнання, яке рятує життя. Крім того, Сеул неодноразово постачав обладнання для гуманітарного розмінування, інженерну та медичну техніку, тощо.
По-третє, існує ще й дуже важлива політична підтримка. Південна Корея послідовно голосувала за всі ключові резолюції ООН щодо України, зокрема й за резолюцію із засудженням російської агресії.
По-четверте, не варто забувати про стратегічне значення цієї держави. Південна Корея — це не просто ще один «гаманець» для безкінечних запитів Києва. Це важливий союзник США в Азії, країна з надпотужною економікою та передовими технологіями, яка до того ж поділяє з Україною спільного ворога в особі Північної Кореї, чиї солдати воюють на боці Росії.
Іншими словами, у Києва і Сеула є об’єктивний спільний інтерес. Втратити цей канал порозуміння через низку помилок у комунікації — верх безглуздя.
Дипломатія як єдиний вихід
Ситуація станом на 21 жовтня виглядає як глухий кут. Сеул вимагає офіційних вибачень і пояснень. Київ наполягає, що вибачатися «нема за що», а суперечка вже нібито вирішена — принаймні так заявляв міністр закордонних справ Андрій Сибіга. Публічно підтверджувати факт домовленості про конфіденційність для Києва означало б визнати, що Зеленський її порушив. Для Сеула ж публічні вибачення — це питання репутації президента Лі Чже Мьона, який уже зробив цю історію особистою справою, використовуючи дуже агресивну та особистісну публічну риторику.
Але є й ширший контекст. Політичні сили в Сеулі, які й раніше виступали проти будь-якої допомоги Україні, щоб не погіршувати відносини з Росією та КНДР, отримали потужний аргумент, до того ж саме з боку Києва. Тепер будь-яке рішення про розширення підтримки буде складнішим, адже йому доведеться проходити через внутрішній політичний фільтр. Тобто навіть після формального примирення «осад» може залишитися.
Треба розуміти, що Україна перебуває в позиції слабшої сторони. Це в Україні війна, це вона хронічно залежна від будь-якої допомоги. В таких умовах дипломатія — це не питання «хто винен», наче в дитячій пісочниці, а питання «як зберегти важливого партнера».
Те, що сталося, загалом ще не катастрофа. Але це вже тривожний сигнал. Країна, яка роками була непомітним, але надійним партнером, тепер офіційно висловлює «глибоке розчарування», використовує дуже жорстку риторику і показово скорочує політико-дипломатично присутність. Повернути довіру буде куди складніше, ніж її втратити. І від того, наскільки швидко Київ це усвідомить, залежить місце України в азійській політиці — регіоні, де в неї і так не надто багато друзів.
Думки експертів
Політолог, голова соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко нагадує: Південна Корея — сильна держава. А її головний ворог, Північна Корея, поставляє Росії зброю та солдатів. Тому звичайно що нам необхідно терміново миритися з Південною Кореєю, а не робити вигляд, що нас це не стосується.
«Конфлікт з Північною Кореєю — така ж помилка ОП, Зеленського і дипломатії як такої, як і конфлікт з Польщею довкола ордена Білого Орла і всього решта. Цей конфлікт — величезна помилка. Південна Корея має потужну військово-технічну базу, вона багато допомагала Україні. Це наша провина. Інша справа, що місцеві політики користуються дипломатичними помилками і безтактністю України, роблячи з цього політичну кампанію. Так працює в Польщі, так працює і в Південній Кореї. Остання вже зменшила штат посольства, а президент країни демонструє, що має намір і надалі серйозно сваритися з Києвом.
Тож у цій ситуації ми явно заділи якусь дуже важливу струну. Не так важливо, хто правий, а хто винуватий. Факт у тому, що Україна у цій ситуації в програші. Північнокорейські солдати воюють за Росію проти України, а Україна при цьому свариться з Південною Кореєю! Ну це ж просто неможливо уявити!» — обурюється Віктор Небоженко.
Політичний аналітик УІП, кандидат історичних наук Сергій Толстов впевнений: з точки зору формування української позиції треба, по-перше, дотримуватися домовленостей з партнерами. По-друге, враховувати не тільки інтереси власного піару, але й інтереси партнера, від позиції якого залежить та чи інша допомога і підтримка, в тому числі в міжнародних організаціях.
«Це азбука дипломатії та відповідальної міжнародної поведінки. На інших засадах партнерські відносини не будуються. Якщо Південна Корея — важлива держава, яка входить до G20, яка є технологічним та індустріальним лідером, то ми маємо підтримувати з її владними колами режим взаємовідповідальної співпраці. Тим паче, що КНДР виступає союзником Росії, вона знаходиться у ворожому таборі. Що стосується того, що зробило керівництво України — ми не знаємо, чи Південна Корея вимагала, щоб ця інформація була секретною. Але можемо повірити, що ця домовленість була досягнута, з огляду на реакцію Сесулу. Зеленський домовленість порушив, причому демонстративно, з трибуни ООН. Це не просто помилка, а демонстрація зневаги до країни, з якою досягнута домовленість.
Для південнокорейських політиків питання повернення чи неповернення солдатів КНДР взагалі є дуже чутливою проблемою. Відносини між Сеулом та Пхеньяном конфліктні. Довгий час обидві столиці виходили з неминучості возз'єднання, хоча зараз це питання вже зняте з порядку денного. Але ще в 1953 році питання про репатріацію військовополонених КНДР було настільки конфліктним, що свого часу навіть затримало підписання перемир'я на декілька місяців. Питання де, як і кому передаються полонені Північної Кореї — це питання виключно чутливе для уряду в Сеулі. І якщо реакція була настільки жорсткою, то можна сказати лише те, що українська сторона порушила дуже важливі речі, порушила свої обіцянки», — зазначив Сергій Толстов.
Підбиваючи підсумки, головний урок цієї історії дуже простий: у дипломатії іноді найважливіше— не те, що ти сказав, а те, про що ти промовчав. Подекуди краще просто промовчати, а якщо вже й сказав щось, чого говорити не треба було — ліпше точно промовчати після цього, а не починати нікому не потрібну публічну дипломатичну перепалку.
