На календарі — 28 травня 2026 року. Рівно три місяці тому, 28 лютого, почалася війна на Близькому Сході: США та Ізраїль разом атакували Ісламську республіку Іран (ІРІ). Операція, яка традиційно планувалася як «маленька побідоносна війна», затягнулася на три місяці, і поки що кінця їй не видно.
З Перської затоки знову надходять суперечливі сигнали: після тижнів відносного затишшя американські військові завдали нових авіаударів по країні. Як повідомляють ЗМІ, ціллю атаки став центр управління безпілотниками та пускові установки в районі портового міста Бендер-Аббас, неподалік від Ормузької протоки. Тегеран не забарився з відповіддю: Корпус вартових Ісламської революції (КВІР) заявив про завдання удару по американській авіабазі, яка, за їхніми даними, стала джерелом атаки, а також про перехоплення ворожих безпілотників.
Війна, яка мала стати для адміністрації Трампа і Нетаніягу швидким «хірургічним втручанням», триває вже три місяці, і її конкретний фінал сьогодні такий же туманний, як і 28 лютого. Як все починалося, що можна сказати три місяці потому, що відбувається зараз і до чого все йде? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Анатомія провалу: як «блискавична операція» перетворилася на війну на виснаження
Для розуміння сьогоднішньої ситуації слід згадати, що призвело до цього конфлікту. Операція, що отримала назву «Епічна лють», почалася в ніч на 28 лютого 2026 року, коли США та Ізраїль завдали масованих ударів по Ірану. Вашингтон та його союзник навмисно обрали тактику «декапітації»: протягом перших же годин атаки скинули тисячі бомб і ракет, ліквідувавши десятки представників вищого керівництва країни. У результаті цих атак загинули ключові фігури іранського істеблішменту, зокрема Верховний лідер (рахбар) аятола Алі Хаменеї, секретар Ради національної оборони Алі Шамхані, головнокомандувач КВІР Мохаммад Пакпур, тощо.
Це виглядало ефектно. У Вашингтоні та Тель-Авіві панувала ейфорія. Здавалося, що «голова змії» відрубана, і залишилося лише дочекатися капітуляції.
Але режим не розпався і встояв. Щобільше: він блискавично регенерував. Радикальне крило КВІР швидко взяло владу в свої руки, а Рада експертів вже 8 березня обрала новим Верховним лідером сина загиблого аятоли — Моджтабу Хаменеї. Іран не просто вистояв — він консолідувався навколо ідеї опору «великому і малому шайтану», тобто Америці та Ізраїлю.
І тоді Тегеран завдав свого найболючішого удару. Зрозумівши, що в класичному військовому протистоянні він програє, Іран використав асиметричну стратегію. За кілька днів Ормузька протока — важливий логістичний маршрут, через який проходить 20% світової нафти — була заблокована. Це спровокувало різкий стрибок цін на енергоносії та глобальну економічну кризу. Виявилося, що Іран — це справді «міцний горішок», і швидкої перемоги не буде.
Хитке перемир’я та «кари небесні»: ситуація після трьох місяців війни
В квітні, після майже шести тижнів виснажливої війни та за посередництва Пакистану, набуло чинності припинення вогню, яке пізніше продовжили на невизначений термін. Однак це було радше замирення змучених бійців, аніж усвідомлений крок до миру. Умови залишилися хиткими: Іран частково розблокував Ормузьку протоку для обмеженого трафіку, а США призупинили авіанальоти на материкову частину ІРІ.
Саме в цей період в інформаційному просторі почалися дивні метання. Президент Трамп то анонсував «найвеличніший в історії мирний договір, який вже практично готовий», то буквально через день відкидав іранські умови як «абсолютно неприйнятні» та обіцяв обрушити на Тегеран нові удари та «кари небесні».
Ця суперечлива риторика є прямим відображенням дипломатичного та військового глухого кута. Початкова мета США — зміна режиму або повна капітуляція — виявилася недосяжною. Іран, який вистояв та навіть радикалізувався, готовий до переговорів лише з позиції сили. Він вимагає не лише повного зняття санкцій та розблокування активів, а й de facto визнання своєї регіональної гегемонії, включаючи контроль над судноплавством у Перській затоці. Для Трампа підписати такий документ — політичне самогубство, але й продовжувати війну, яка не має жодних ознак перемоги, також виглядає як шлях у нікуди.
Саме тому ми спостерігаємо нові спалахи насильства, подібні до сьогоднішніх. Удари 28 травня — це чергова спроба у «переговори за допомогою зброї». США точковими ударами по силах КВІР намагаються показати, що все ще контролюють ситуацію, і послабити військову інфраструктуру Ірану. Іран, зі свого боку, демонструє, що має достатньо ракет та дронів, щоб завдавати болючих ударів у відповідь по американських базах в регіоні.
Ситуація патова: США не можуть ані перемогти, ані вийти з конфлікту, не втративши обличчя. Натомість Іран не може ані домогтися визнання своїх умов, ані витримати вічну війну на виснаження.
Сценарії майбутнього
Аналізуючи ключове питання — «А хто ж врешті перемагає?» — доводиться відходити від спрощеного розуміння війни як дуелі двох противників. До того ж, якщо критерієм перемоги вважати досягнення заявлених цілей, то картина для США не просто погана: вона гнітюча.
Вашингтон планував повалити режим — режим встояв. Більше того, він став ще радикальнішим. Трамп і Нетаніягу, самі того не бажаючи, здійснили «внутрішній переворот» в Ірані, знищивши поміркованих прагматиків та розчистивши шлях для безкомпромісних «яструбів» з КВІР. США хотіли знищити ядерну програму ІРІ — натомість Тегеран не лише зберіг, а й, найімовірніше, пришвидшив роботи в цьому напрямку, зробивши їх ключовим козирем на переговорах. Вашингтон прагнув забезпечити вільне судноплавство в Ормузі (яке і так було вільним до війни) — натомість отримав проблему розмінування, непрохідний страховий бар'єр та нову іранську структуру, яка стягує плату за прохід суден через протоку.
З суто воєнної точки зору Іран, схоже, програв на полі бою: його ППО значною мірою знищена, флот сильно пошкоджений, інфраструктура зазнала важких руйнувань. Але стратегічно він вистояв та довів, що є дуже важливою державою, яка здатна одним махом спровокувати світову енергетичну кризу. Перекриття Ормузької протоки стало не просто військовою операцією, а меседжем глобального масштабу: будь-яка спроба знищити Ісламську Республіку призведе до колапсу добробуту Заходу.
Які ж сценарії подальшого розвитку подій найбільш вірогідні? Глобально їх всього три.
Перший — «заморозка» конфлікту. Сторони не підписують повноцінного миру, але повністю припиняють активні бойові дії. Цей сценарій вигідний Ірану, оскільки легалізує його поствоєнний статус-кво, і не смертельний для США, якщо вони зможуть стабілізувати нафтовий ринок через альтернативні маршрути.
Другий — «примус до миру» з боку Китаю, який стає головним бенефіціаром ситуації, просуваючи свої інтереси в регіоні. Але поки що не помітно, щоб Китай тиснув на Іран та інші сторони з такими вимогами.
Третій і найнебезпечніший — сповзання до повномасштабної регіональної війни, якщо удари продовжаться і тим паче якщо США (і, опціонально, Ізраїль) зважаться на сухопутну операцію. Тоді навіть війна у В'єтнамі здасться Америці «квіточками».
Думки експертів
Військовий експерт Олег Жданов впевнений: політично Іран у війні зі Штатами переміг. А от у військовому плані режим аятол програє.
«Іран несе величезні втрати у техніці, озброєнні, людях. А в політичному плані він дійсно виграє, бо якщо брати загальний підсумок військової кампанії — він перемагає. Коли цілі не виконані — війна програна. А для Трампа політична ситуація складається не зовсім вдало. Він не може відновити повноцінні бойові дії проти Ірану. Тому я думаю, що можливе повторення якихось точкових ударів, як було на днях, удари по майданчиках, де можуть розгортатися ракетні установки чи позиції БПЛА. Це демонстративний удар для того щоб налякати Іран. Але Іран це вже не лякає.
На мій погляд, повноцінної сухопутної війни не буде. Це малоймовірно, всі проти цього. Конгрес проти, країни Персидської затоки проти — он, Емірати тільки-тільки почали відновлювати туризм, і що, зараз всі знову розбіжуться? Саудити теж проти, хоча вони знайшли спосіб качати нафту через інший бік своєї країни. Тож всі проти цієї війни — крім Нетаніягу. От він єдиний, хто двома руками за. Я думаю, що врешті буде просто припинення вогню. Позиції США та Ірану діаметрально протилежні. Умови, які пропонує Тегеран, неприйнятні для Сполучених Штатів, і навпаки. То вся суперечка і невизначеність цього конфлікту призведе до його замороження, але не до мирного договору. Але в листопаді зміни в Конгресі можуть змінити ситуацію і загалом політичний курс США», — зазначив Олег Жданов.
Політолог, директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко вважає, що з формальної точки зору у війні в Ірані ніхто не виграв. Це, скоріше, бойова нічия та перемир'я.
«Іран зазнав суттєвих руйнувань, але США не досягли своїх цілей. Перемога Ірана хіба що ситуативна: так, він вистояв. Але це все дуже відносно. Великі проблеми для іранського режиму почнуться після завершення війни, величезні економічні проблеми, і війна їх лише посилює. Так, режим вижив, режим вистояв, але йдеться про те, що війна створила проблеми для обох сторін, і більше проблем для американців. Те, що американці не виграли цю війну — абсолютний факт. Але остаточні висновки можна буде робити лише після мирної угоди, якщо остання взагалі буде. Є варіант, що продовжиться ось таке ситуативне перемир'я, але воно постійно загрожуватиме відновленням бойових дій. Якщо Іран провокуватиме і війна відновиться — у США та Ізраїля не буде іншого виходу, окрім як війна на знищення іранського режиму та держави загалом. Такий ризик є величезним для Ірану, і тому їм треба шукати якусь компромісну угоду. Тож зарано робити остаточні висновки. Точно можу сказати, що внаслідок цієї війни програли обидві сторони. Американці програли більше. Але загалом програли всі», — впевнений Володимир Фесенко.
Резюмуючи, станом на 28 травня 2026 року можна констатувати: війна між США та Іраном поки що не має переможця в класичному сенсі, але має, очевидно, того хто програв і того хто вистояв. США, безсумнівно, зазнали стратегічної поразки, продемонструвавши, що навіть найпотужніша армія світу не здатна зламати волю режиму, об'єднаного радикальною ідеологією та сприйняттям війни як священної оборони проти сил «шайтана». Іран, попри все, зберіг суб'єктність, радикалізувався і знайшов нові важелі впливу на цілий світ.
Сьогоднішні удари — це черговий прояв стратегічної невизначеності. Трамп, який опинився в пастці власних обіцянок швидко перемогти режим аятол, не може знайти вихід із ситуації. Іран же, навпаки, цілком впевнено дивиться в майбутнє, використовуючи паузу для відновлення сил.
Парадокс полягає в тому, що мирний договір навряд чи буде підписаний, поки при владі в США перебуває адміністрація, для якої визнати реальність означає розписатися у власному безсиллі — та ще й напередодні важливих виборів у Конгрес. Тож світ входить у тривалу епоху конфліктності та напруги в Перській затоці, а уроки цього конфлікту, скоріше за все, ще довго стримуватимуть будь-кого від спокуси вирішити проблему Ірану силою. На жаль, радикальна теологічна автократія поки що перемагає всю західну міць в обличчі Сполучених Штатів.
