У вівторок, 21 квітня, американське видання The New York Times оприлюднило матеріал, який викликав одночасно подив, іронічні жарти та разом із тим глибоку задуму. Йшлося про те, що під час неформальних контактів між американськими та українськими переговорниками останні видали ідею: назвати частину підконтрольного Україні Донбасу «Доннілендом» (Donnyland). Назва, що поєднує «Донбас» та неформальне прізвисько Дональда Трампа — «Донні» — мала апелювати до всім відомого марнославства та самолюбства американського президента, аби схилити його на бік України та до жорсткішої позиції щодо Москви.
Серед супутніх ідей — створення символіки для цієї території, включно з прапором у зелених і золотих кольорах, а також гімну, згенерованого за допомогою штучного інтелекту. Крім того, обговорювався варіант надання такій території особливого статусу — з елементами напівавтономної міні-держави та офшорної економіки по типу Монако.
Жарти жартами, але за цією відверто дивною та кумедною пропозицією ховається цілком серйозна розмова про те, яким взагалі може бути майбутнє Донбасу, якщо раптом станеться диво і війна припиниться.
Які моделі обговорювалися за лаштунками дипломатичних зустрічей? Чи є серед них реалістичні? І чому, попри всю фантасмагоричність, сама поява таких ідей заслуговує на увагу? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
«Модель Монако»: офшорна мінідержава посеред Донбасу
Найбільш конкретною та опрацьованою з-поміж усіх нестандартних пропозицій виявилася так звана «модель Монако». На відміну від «Донніленду», який так і залишився радше жартівливою метафорою в усних розмовах, термін «українське Монако», як пишуть в ЗМІ, навіть фігурував у проєктах договорів. Що ж саме стоїть за цією назвою?
Йдеться про створення на підконтрольній Україні частині Донбасу такої собі напівавтономної «міні-держави» зі статусом офшорної економічної зони. Фактично це означало б появу на сході України утворення, яке за своїм правовим та економічним режимом дійсно нагадувало б князівство Монако: власна податкова система, особливі умови для ведення бізнесу та міжнародний статус, що гарантував би невтручання ззовні.
За задумом, така модель могла б стати компромісом, який дозволив би уникнути нового прямого протистояння між Україною та Росією за цю територію. Жодна зі сторін не отримує повного контролю, натомість регіон перетворювався б на нейтральний економічний хаб із міжнародними гарантіями безпеки. Деякі джерела навіть припускали, що до управління такою зоною могла б долучитися «Рада миру» Трампа.
Звісно, у цій ідеї значно більше запитань, ніж відповідей, і її складно обговорювати всерйоз. Хто саме забезпечуватиме безпеку на території, яка щойно була епіцентром найкривавішої війни в Європі з часів Другої світової? Яким чином офшорна зона поєднуватиметься з українським законодавством? І головне — чи погодиться Росія, яка послідовно вимагає повного контролю над Донбасом, на створення такої зони, яка фактично вислизає з-під її впливу?
Втім, попри всю екзотичність, сама поява «моделі Монако» в проєктах договорів свідчить про те, що сторони — принаймні на рівні неформальних консультацій — шукають нестандартні виходи з тотального глухого кута, в якому опинилися переговори ще з лютого-2026.
Вільна економічна зона в Донбасі
Паралельно з обговоренням «моделі Монако» на переговорах раніше фігурувала й інша, більш традиційна концепція: створення в Донбасі вільної економічної зони (ВЕЗ). Ця ідея активно просувалася американською стороною як один із ключових пунктів потенційної мирної угоди. Суть плану США полягала в тому, щоб створити на підконтрольній Україні частині Донбасу зону зі спеціальним правовим та податковим режимом, з якої були б відведені як українські, так і російські війська. Фактично йшлося про замороження лінії зіткнення з можливістю подальшого економічного відновлення регіону під міжнародним наглядом.
Українська влада ставилася до цієї ідеї обережно. З одного боку, Зеленський визнавав, що така домовленість була б простішою для реалізації та моніторингу з боку іноземних партнерів. З іншого ж Київ наполягав, що створення ВЕЗ не повинно означати жодних поступок у питанні суверенітету або визнання російських територіальних претензій.
Кремль же сприйняв ідею ВЕЗ із відвертим скепсисом. Москва послідовно вимагала повного контролю над Донбасом, включно з тими районами, які нині перебувають під владою України, і не виявляла готовності до компромісів на кшталт створення зон з особливим статусом, які б не перебували під її прямим впливом. Саме ця впертість РФ стала головною причиною того, що переговори щодо ВЕЗ так і не зрушили з мертвої точки.
Особливий статус в рамках Мінських угод
Окремо варто згадати ще одну модель, яка має найдовшу історію обговорення: надання окремим районам Донбасу «особливого статусу» в складі України. Ця ідея з'явилася ще у вересні 2014 року, коли Верховна Рада ухвалила закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей».
Закон передбачав запровадження особливого порядку місцевого самоврядування в районах, які на той момент уже перебували під контролем проросійських сепаратистів. Серед ключових положень: амністія для учасників подій на Донбасі, право на використання російської мови в офіційному спілкуванні, формування місцевої міліції за участю мешканців регіону, а також особливий економічний режим, спрямований на відновлення промисловості та створення нових робочих місць.
Втім, практична реалізація закону виявилася вкрай проблемною. По-перше, він мав набути чинності лише після проведення на цих територіях місцевих виборів за українським законодавством та під міжнародним спостереженням — умова, яку російська сторона та підконтрольні їй угруповання послідовно відкидали. По-друге, сама ідея особливого статусу для Донбасу викликала гострий спротив пасіонарної частини українського суспільства: будь-які поступки традиційно сприймалися як капітуляція.
У 2019 році Зеленський повернувся до цієї теми, заявивши про готовність розробити новий закон про особливий статус Донбасу, який враховував би «червоні лінії». Проте після повномасштабного вторгнення 24.02.2022 будь-які розмови про особливий статус для окупованих територій стали неможливими.
Демілітаризована зона: буфер замість миру
Ще один варіант, який час від часу спливає в дискусіях про майбутнє Донбасу — створення демілітаризованої зони вздовж лінії зіткнення. Ця модель передбачає відведення військ обох сторін на визначену відстань, розміщення міжнародних спостерігачів або миротворчого контингенту та встановлення режиму, за якого жодна зі сторін не мала б права розміщувати в цій зоні важке озброєння чи військові формування.
На відміну від «моделі Монако» чи ВЕЗ, демілітаризована зона є суто технічним, а не економічним чи політичним рішенням. Вона не дає відповіді на питання про те, під яким прапором житимуть люди в цій зоні, за якими законами функціонуватиме життя, хто забезпечуватиме правопорядок, тощо. Її головна мета — припинити бойові дії та створити фізичний бар’єр між ворогуючими сторонами.
Саме тому демілітаризована зона часто розглядається не як самостійна модель врегулювання, а як перший етап на шляху до реалізації більш комплексних рішень. У поєднанні з ВЕЗ або особливим статусом вона могла б створити умови для поступового відновлення нормального життя в регіоні. Однак без відповіді на ключове питання — під чиїм контролем врешті опиниться Донбас? — демілітаризована зона навряд чи спрацює.
Чому «Монако в Україні» не буде: від мрій до реалій
Усі перелічені вище моделі — від екзотичного «Донніленду» до більш приземленої ВЕЗ — мають одну спільну рису: вони виходять з припущення, що сторони готові до компромісу. Реальність же, на жаль, свідчить про протилежне.
Росія послідовно прагне повного захоплення Донбасу, включно з тими районами, які досі перебувають під контролем України. Москва не погоджується на жодні напівміри, які залишали б ці території поза її контролем. Путін неодноразово заявляв, що продовжуватиме бойові дії доти, доки не досягне «всіх цілей «СВО».
Українська влада, зі свого боку, також не готова до жодних територіальних поступок. Попри весь тиск, Київ наполягає на відновленні територіальної цілісності в міжнародно визнаних кордонах. Будь-які пропозиції, які передбачають хоча б тимчасову відмову від контролю над частиною території, розглядаються політичним керівництвом та частиною суспільства як неприйнятні.
Тому мирні переговори за участі України, Росії та США, в ході яких і народилися ідеї «Донніленду» та «моделі Монако», зайшли в глухий кут та фактично припинилися ще наприкінці лютого 2026 року. І хоча неформальні контакти тривають, жодного прогресу в питанні територіального врегулювання досягти досі не вдалося.
Резюмуючи, «Донніленд» — це, безперечно, відверто курйозний епізод у складній історії дипломатії довкола України. Напівжартівлива пропозиція назвати частину Донбасу на честь Трампа, створення прапора і навіть гімну за допомогою ChatGPT — все це виглядає радше як сюжет для політичної комедії категорії «Б», ніж як серйозна дипломатична ініціатива.
Та якщо відкинути жарти й подивитися на суть обговорюваних моделей — «українське Монако», ВЕЗ, особливий статус, демілітаризована зона, тощо — стає очевидним, що всі вони впираються в одну й ту саму стіну: відсутність готовності до компромісу, якого вимагає будь-яка з цих моделей. Росія прагне подальшої окупації територій, Україна вимагає відновлення територіальної цілісності. Між цими двома позиціями просто немає простору для маневру — принаймні на нинішньому етапі.
Тож поки в ЗМІ та експертному середовищі жартують про «Донніленд», реальний Донбас продовжує руйнуватися, перетворюючись на безлюдну «зону смерті». Російська армія методично рівняє з землею міста й села, які ще залишаються під контролем України, а переговори повністю зупинилися. На жаль, найімовірніший сценарій для залишків підконтрольного Україні Донбасу — це не перетворення на «українське Монако» і не створення ВЕЗ, а подальше фізичне знищення до стану будівельного сміття.
