Александар Вучич був незмінною фігурою сербської політики і фактичним лідером країни протягом 14 років — з 2012-го, відколи до влади прийшла його Сербська прогресивна партія (СПП). Спочатку віце-прем'єр, потім прем'єр-міністр, а з 2017-го — президент, він уособлював певну політичну традицію, яку одні називали порядком і стабільністю, а інші — ледь не авторитаризмом.
І ось ця епоха, судячи з усього, добігає кінця. На позачергових парламентських виборах 25 жовтня його коаліція «Об'єднана Сербія» зазнала нищівної поразки від «Студентського списку» — руху, що виріс із протестів, які спалахнули два роки тому. До честі Вучича, він не став запекло чіплятися за владу: політик уже офіційно визнав поразку і заявив, що йде в опозицію.
Вся ця історія не виникла на пустому місці нізвідки. Їй передували два роки масштабних вуличних протестів, звинувачень у корупції та неефективності влади. Але найцікавіше в цьому кейсі — навіть не сам результат, а те, як Вучич намагався його уникнути. Він сам оголосив дострокові вибори, сам достроково склав повноваження президента, бо хотів провернути ризиковану «багатоходівку»: перемогти не як президент, а як лідер партії, і очолити уряд в якості прем'єр-міністра. Адже Сербія — це парламентська республіка, і саме прем'єр там, за конституцією, має реальну владу.
Але цей план не спрацював. Щобільше: він з тріском провалився.
Чому ж так вийшло? В чому полягала «багатоходівка» Вучича? Чому серби масово протестували цілих два роки і до чого тут звичайний залізничний вокзал у місті Нові-Сад? Що тепер буде з цією важливою балканською країною, яка балансує між Європою та Росією? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Трагедія, що стала детонатором: як вокзал у Нові-Саді призвів до відставки президента
Ця історія бере початок 1 листопада 2024 року в сербському місті Нові-Сад. Там після масштабної реконструкції — в яку, до слова, вклали чималі кошти — раптово обвалився бетонний навіс над пероном залізничного вокзалу. Він упав просто на людей, що там перебували. Загинули 16 осіб, серед них і маленькі діти.
Ця трагедія стала глибоким шоком для всієї країни. Але швидко з'ясувалося, що йдеться не просто про нещасний випадок. Реконструкція супроводжувалася ознаками корупції, порушеннями будівельних норм і відсутністю належного контролю з боку держави. Для багатьох сербів обвал навісу став символом значно глибшої проблеми: прогнилої системи, в якій кошти розкрадаються, а за безпеку людей ніхто не відповідає.
Першими на вулиці вийшли студенти. Спочатку вони вимагали лише одного: покарати винних у трагедії. Але згодом ці вимоги переросли у широкий антиурядовий рух. Студенти блокували університети, перекривали дороги, влаштовували багатогодинні протестні ходи, виступали у засобах масової інформації, тощо. Варто зазначити, що попри окремі випадки насильства, це загалом не були агресивні заворушення: атмосфера на акціях часто була майже карнавальною. Люди грали в шахи, пили каву, слухали музику, ставили намети, щоб залишатися на ніч, тощо. Але ключове послання було кришталево ясним: влада має понести відповідальність за смерті. Бо одна справа, коли через корупцію якийсь службовець купив собі нове авто, а інша — коли через цю ж саму корупцію одночасно загинули 16 звичайних сербських громадян.
Протести то затухали, то спалахували знову, але ніколи не припинялися повністю і загалом тривали майже два роки, аж до дострокових виборів 2026-го. Саме з цього середовища виріс «Студентський список»: нова політична сила, якій студенти делегували представництво своїх інтересів. Варто зазначити, що сьогодні це вже, авжеж, не просто студенти, а широкий конгломерат громадських активістів, інтелектуалів, бізнесменів та політиків, об'єднаних спільною метою — покласти край правлінню Вучича.
«Багатоходівка» Вучича: як він поставив на прем'єрство і жорстко прорахувався
Попри всі суто політичні звинувачення в авторитаризмі, Сербія за всіма міжнародними індексами і за своєю суттю залишається — нехай і з певними застереженнями — демократичною країною. Александар Вучич ніколи не був диктатором у класичному розумінні цього слова. Щобільше: складно навіть звинуватити його в автократії — хоча певні «замашки» у нього все ж прослідковувалися. Та при цьому серби завжди могли вільно протестувати, вільно голосувати проти влади, в країні існують радикально опозиційні медіа та телеканали, тощо. Але критики Вучича слушно вказували на поступову концентрацію влади, тиск на ЗМІ, непрозорість ухвалення рішень і домінування партії СПП у всіх гілках влади.
Проблема Вучича полягала в тому, що його другий президентський термін спливав у травні 2027 року, і за конституцією він не міг балотуватися втретє. Саме тому вже колишній сербський лідер вирішив зіграти на випередження і вдався до безпрецедентного для Сербії кроку. Наприкінці вересня Вучич раптово для всіх достроково подав у відставку з посади президента. Задум був наступний: піти на позачергові парламентські перегони не як президент, а як звичайний очільник партії, перемогти «Студентський список» (який він публічно називав «хуліганами»), сформувати уряд і стати його головою, тобто прем'єр-міністром.
Формально це виглядало як певне зниження статусу, адже президент — це все-таки голова держави. Та Сербія, взагалі-то, є парламентською республікою, і прем'єр там є ключовою фігурою, яка керує урядом і визначає політику. Саме за часів Вучича президентська посада набула дуже широких повноважень завдяки контролю його партії над парламентом (в тому числі за це його звинувачували в авторитарних проявах). Тож план полягав у тому, аби переграти систему: залишитися при владі, але вже на чолі уряду. Це був єдиний спосіб зберегти контроль над системою після 2027 року.
Та в результаті «Акела промахнувся»: розрахунок політика виявився хибним. По-перше, він недооцінив масштаб втоми суспільства від його правління. По-друге, він не врахував, що «Студентський список» зможе мобілізувати виборців не лише з великих міст, а й по всій країні. По-третє, сама ідея «багатоходівки» виглядала надто складною, сумнівною з точки зору духу закону і могла відштовхнути навіть частину його власного електорату. Як наслідок — впевнена поразка.
Що показали результати виборів
Позачергові парламентські вибори в Сербії відбулися в неділю, 25 жовтня, з рекордно високою явкою — близько 69%. Це саме по собі було поганим знаком для влади: висока явка зазвичай грає на користь опозиції, особливо коли суспільство втомлене та знервоване. І результати це підтвердили. «Студентський список» на чолі з лікарем-кардіологом і університетським професором Ілією Срдановичем здобув впевнену перемогу, набравши понад 53% голосів. Це дало блоку від 135 до 141 депутатських мандатів у 250-місній Народній скупщині Сербії. Коаліція Вучича «Об'єднана Сербія» отримала близько 40% голосів і від 103 до 105 мандатів.
Це означає, що політичний ландшафт Сербії зазнав тектонічного зсуву: замість домінування однієї партії протягом 14 років країна отримала двопартійну систему de facto, де «Студентський список» має достатньо голосів для формування уряду самостійно або з невеликими партнерами.
До честі Вучича, він не став запекло чіплятися за владу. Політик офіційно визнав поразку ще навіть до оголошення офіційних результатів. Він уже заявив, що йде в опозицію.
«Студентський список» і майбутнє Сербії
Перемога «Студентського списку» — однозначно історична подія, але вона ставить перед Сербією безліч складних питань. Головна проблема в тому, що ця політична сила є надзвичайно строкатим конгломератом. На відміну від СПП, яка мала чітку вертикаль влади, єдиного лідера (Вучича) і вибудувану десятиліттями партійну машину, «Студентський список» — це радше широкий рух, аніж класична партія. Там немає єдиного лідера, здатного замінити Вучича як харизматичну фігуру. Немає й єдиної ідеології: до руху долучилися люди з різними поглядами — від лібералів до поміркованих націоналістів, об'єднаних передусім несприйняттям корупції та авторитарних тенденцій Вучича. Це створює ризик внутрішніх конфліктів і ускладнює формування стабільного уряду.
Друга особливість — геополітична. В Сербії немає звичного для України спрощеного поділу на «проросійські» та «проєвропейські» сили. Вучич не був проросійським політиком у прямому сенсі: він послідовно вів країну до ЄС — але водночас підтримував гарні відносини з Москвою, відмовлявся вводити санкції проти Росії і використовував цей баланс як інструмент зовнішньої політики. Головною геополітичною ідеєю Сербії часів Вучича була багатовекторність.
«Студентський список» обіцяє діяти в тому ж напрямку, але об'єктивно ця сила є більш проєвропейською. Її електоральна база — молодь, міське населення, люди з вищою освітою, тощо. Всі вони загалом виступають скоріше за зближення з ЄС і реформування країни за європейськими стандартами.
Однак тут криється фундаментальна проблема, яку неможливо ігнорувати. Сербське суспільство загалом залишається глибоко євроскептичним. Згідно з опитуваннями Єврокомісії влітку цього року, лише 31% сербів підтримують вступ до ЄС, тоді як 40% вважають, що країна ніколи не стане членом Євросоюзу.
І це не випадковість, не якийсь вроджений євроскептицизм або російська пропаганда. Причини сягають корінням у не такий вже й далекий 1999 рік, коли війська НАТО місяцями бомбардували Сербію, включно з Белградом. За різними підрахунками, тоді загинули від 1500 до 5700 мирних жителів, десятки тисяч отримали поранення, сотні тисяч стали біженцями. Окрім цього, під час югославських воєн Захід завжди стояв на боці противників Сербії. А коли Косово проголосило незалежність в 2008 році, її визнали 22 з 27 країн ЄС.
У той же час Росія завжди послідовно підтримувала Сербію. Внаслідок всього цього у сербів залишилася глибока національна травма і недовіра до Заходу, яка передається поколіннями. Близько 71% населення позитивно ставляться до Росії. Тому навіть цілком проєвропейський уряд у Белграді змушений буде зважати на ці настрої і навряд чи зможе різко розвернути країну в бік Брюсселя, не ризикуючи втратити підтримку значної частини суспільства.
Тож найімовірніший сценарій на найближчі роки — збереження загального зовнішньополітичного курсу Вучича, але з поступовим зміщенням акцентів: трохи більше інтеграції з ЄС і трохи обачніше ставлення до Москви. Однак вірогідніше за все це буде не різкий розворот, а радше повільна політична еволюція.
Резюмуючи, поразка Вучича і його політсили на виборах — це не тільки зміна влади в одній окремо взятій балканській країні. Це також і сигнал про те, що суспільства завжди втомлюються від беззмінних лідерів, навіть якщо ті залишаються відносно демократичними. Зрештою, це також і показник здоров'я політичної системи Сербії: вона допускає масові протести, невдоволення громадян, доволі прозорі та чесні вибори (хоча й не без нюансів) і — головне — допускає, що влада на цих виборах може розгромно програти. А отже, Сербія — це точно не автократія, з чим сербів, які пережили режими Йосипа Броз Тіто і Слободана Милошевича, залишається хіба що щиро і від всього серця привітати.
Трагедія в Нові-Саді стала каталізатором, який запустив механізм, що зрештою призвів до завершення 14-річного правління Александара Вучича. Але історія на цьому не закінчується. Експрезидент йде в опозицію, залишаючи собі можливість все ж таки стати прем'єром — колись у майбутньому, на наступних виборах. «Студентський список» же отримав владу і широкий мандат народної довіри, але разом із цим і весь тягар відповідальності.
«Студентам» доведеться керувати розколотою країною, яка розривається між європейськими прагненнями та проросійськими симпатіями, між надією на зміни та страхом перед невідомістю. І найбільший виклик для нової генерації політиків полягає не в тому, щоб утриматися, власне, при владі, а в тому, щоб довести, що Сербія може бути іншою — такою, де викорінюється корупція, де закон діє для всіх, а трагедії на кшталт Нові-Саду стають неможливими. Чи вдасться все це новій владі — покаже тільки час.
